Світлана Кузьменко

В підземному проході у метро,
Де побіч протилежні йдуть дороги,
Стояв і грав скрипаль.
А з ним добро,
Як у казках — багате і убоге.

Давно лишив батьків заможний дім,
В

Якісь там кнопки не прийшли до згоди,
Немов би, як на докір чи на глум
Сучасній техніці, безмірно гордій,
І зупинили електричний струм.

Спинилися між поверхами ліфти,
В

У домі, під сонцем, між кленів крислатих,
жив хлопчик Івасик із мамою й татом.
Він чемний був хлопчик.
Уранці, лиш встане, він киці дасть їсти
і рибку догляне.
Погляне, чи всі

У житті дерева, ніби люди.
В кожного своя в нім боротьба…
Борються одні — за все й усюди.
Другі — як плакуча та верба:

Віти опустилися додолу,
Наче людські руки у

День прийшов у гості із весною
І душа, немов у клітці птах…
От би їй порою отакою
Політати ген по небесах.

Прилетіли з вирію лелеки,
Бо весна і літо настає.
То нічого, що

Давно за ним лишилися бої
І клич сурми, яка до них скликала.
Тепер у думах він своїх:
Про перемог колишніх славу.

Про час, що проминув, коли здавалось —
Нічого недосяжного

Давно звідси я…
Тут коріння моє…

Що цей день принесе
на дорогах моїх —
річ у думці веду із собою…

… і тому, що на світі
відносне все —
я ж так легко могла
бути

Коли шукаю із дитинства споминів —
До пам’яті спускаюся глибин
І ранок бачу, тишею наповнений,
У найсвітліший спомин цей один:

Така дзвінка, солодка рання тиша,
Краєчок неба

Борисові

Це тоді усе літом заквітло.
Так хотіло для нього рости.
І було мені легко і світло
У той вечір з тобою іти.

Уже пам’ять до сну час колише…
І стирає…

І знову доля викинула коник.
Здається, вже не знаєш — і куди?
Шукаю вогник, як і перше, — вогник.
Той вогник, до якого йти.

Хвала надії і предивній музі.
Я знаю, що коли до

Над озером передвечірньою порою
Прощальне сонце осяває кожну річ.
Кигиче сумно чайка над водою.
За обрій день іде — у ніч…

І біла чайка тужно плаче,
Води торкаючи

Прокричав цілу ніч затривожений птах
Якоюсь журбою.
Чи то плакався він, чи то скаржився так,
Біля берега, над водою.

Як уранці взяло сонце день у свій бран —
З мого світлого

Не відомо, ізвідки й коли —
Перший слід вже заслав довгий час —
Племена індіянські прийшли
На цю землю, найперші із рас.

По безлюдних просторах землі
Раював між дерев кожний

Світе світлий повсюди,
У людей Ти один.
Та несуть тобі люди
Стільки ран і руїн.

На усе Ти багатий —
Всім Твоя благодать.
Ти високий, крилатий —
Справжня Божа

Я прийшла поклонитись історії краю свого.
У цій тиші врочистій і зелені буйно весняній.
Бачу долю близького далекого мого,
Я, маленька частинка його, вже давно тут ніким

Із давнини — з віків і у віки —
Йде людський рід, із волі і неволі,
Під небом, у якому всім зірки.
І кажуть люди: в кожній — людська доля.

В житті людей багато різних

Світ настав, мов із предиких снів,
Коли змішали з волею сваволю.
А я дивлюсь на голубів
І світло заздрю голубиній долі.

Вгорі гучне вороння, далебі,
Крильми пречорними

Буває, неспокій лине
Звідусіль. Аж темніє тиша.
І раптом — голос людини,
Від якого стає світліше.

Слово, одне-єдине,
Та знаєш — тільки для тебе.
По цілому світу

Є мова у запеклих ворогів,
У добрих приятелів, щирих друзів.
І ніжна — як у пари голубів.
І та — яку творцям приносить Муза.

І є співзвучних душ безслівна мова —
Двох рідних

У липневому розпалі клен,
Розкішний — зелений, крислатий.
Стоїть між дерев королем
Навпроти моєї хати.

Розлистився літом уповні.
Сонце щедро на листя лине.
А між них вже