Світлана Кузьменко

На озері, спокоєм повним ущерть,
Пара лебедів плавала мирно і тихо.
Білий лебідь об камінь розбився на смерть,
Як шуліка вхопив лебедиху.

Щоб ніколи ніхто не забув ніде:
Є на

Я прийшла поклонитись історії краю свого.
У цій тиші врочистій і зелені буйно весняній.
Бачу долю близького далекого мого,
Я, маленька частинка його, вже давно тут ніким

День прийшов у гості із весною
І душа, немов у клітці птах…
От би їй порою отакою
Політати ген по небесах.

Прилетіли з вирію лелеки,
Бо весна і літо настає.
То нічого, що

Б. Л.

Цвіла весна. Каштани і бузок
За перше місце тихо зводили баталії.
А у Борисполі мене з усіх квіток
Зустріли ніжним усміхом конвалії.

Я кожній квітці віддаю

Різні люди. Людські долі різні.
Кожна з них комусь дорога провідна.
І приходить людям рано-пізно,
Що вітчизна в кожного одна:

Звідкіля походять їхні предки,
Звідки корінь — в

Пропливали роки життєвою дорогою.
Все чекалося ніби на справжнє щось.
Допливли вже й до краю дороги довгої,
А він все ще чекав і чекав чогось.

Повідходили друзі-ровесники в

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
З ними юність, з ними врода,
З ними часу океан.

Їхній шлях іде на обрій.
Дім — веселий корабель.

Театри, музеї, Бродвей,
П’яте Евенью, славні школи,
Гуркотливий, страшний Сабвей —
Проїдь — не забудеш ніколи.

І Перша, Друга, може, й Третя вулиця,
Де люди мешкають під

Аквамаринове небо південне —
Інакше від неб, що я знаю, усіх —
Так низько до моря: краса небуденна
Віками голубить людей тут своїх —

Смуглявих чорнявців, ізвіку-ізроду.
В

Як тебе не любити,
Києве мій!

Дмитро Луценко

Ти для мене ясною зорею зорів.
Був утіленням сили і величі Ти.
Я до Тебе прийшла із заморських країв —
Не могла

Не посади, не коштовний одяг
Надають людині силу й чар.
Кожну думку, сказану за модою,
Ще завчасно класти на вівтар.

І тьмяніють діямантів брили,
І темніють скарби

Спитався хлопчина туристів-батьків —
Ходив до четвертої кляси у школі —
Чи справді до щастя людям оцим
Потрібно тепер Кока-Кола?

І батьки відказали: Може, — так, може — й ні

У світ усі відкрилися віконця:
Що хочеш тільки — в них і подавай.
Та хоч у всіх на світі спільне сонце,
У кожного — єдиний рідний край.

І в кожному — своє щось, неповторне,

Різні спадки лишаються людям,
Із пригадками, і без пригадок.
А в кінці, найкоштовніший буде
Для нащадка — духовний спадок.

Поколінню, що йде за тобою,
Залишалися б знову і

Я так боюся співчуття.
Від нього я слабію дуже.
Мені потрібна віра у життя,
А перш за все — у себе, друже.

Про себе мовлю я у множині.
У множині звертаюся до тебе:
Коли

Кажуть, друг приходить у нещасті
Пожаліти бідолах.
А справжніший — у твоєму щасті
У його очах.

Завжди з ним ясніш і більш надійно —
Та й не дивина:
Горе нерозділене

Коли кривда болить
І немає нікого —
Розказати кому про свій біль,
Я шукала до Тебе, Єдиний, дорогу,
А її не було нізвідкіль.

Пізнавала Тебе ув очах прохожих —
Та були

День травневий, день весняний —
Трави й квіти весняні.
Навкруги — куди не глянеш:
Все всміхається мені.

І в таку чудову днину,
Між пташок дзвінких пісень,
В серце кожної

Аа [а]
АКУЛА

Акула – це велика риба,
Живе в морськім і океанськім глибі.
У неї зуби й дужий хвіст.
Акули треба людям берегтись.

Бб

Не вірю я, що всі ми проминальні.
Насправді проминальний тільки час.
Бо кожний з нас у вічному єднанні
З усім життям, що лине біля нас.

До чого доторкалась наша думка.
Руки і