Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Тріпоче серце спійманої птиці,
В руках моїх не чує доброти.
— Я дам тобі водиці і пшениці,
Моя пташино, тільки не тремти!

— Хіба потоки загубили воду,
Хіба в полях уже зерна

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:

— Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж

Чути мені здалека —
За громами доріг —
Тихо шумить смерека
У Карпатах моїх.

Стала вона, як мати,
Над подвір’ям старим,
Там, де пахощі м’яти
Куряться, наче

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові, —
Обернись хоч в тінь лелеки

Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена…
А ти ішла поперед мене,
Моя струнка,

Там, де Лючка круто в’ється,
Де хати в садках,
Де мене носила мати
В поле на руках,

Там я знаю кожну стежку,
Кожен камінець,
Там узяв я пісню в серце
Із людських

Десь далеко в полі, біля стежки,
Кароокий соняшник стоїть.
Там згубила ти свої сережки
На землі розпеченій, як мідь.

Там шукали ми твоєї згуби
Ночами у травах запашних,

Набрав у пригорщ повно… яка пухка і тепла!
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить, —
Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепок,
По ріллях сонце йде — пускає голуби.

—

Щоб оцей туман та сніги поїв.
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос
В

Розписуючи семафор, —
Не «Комункультівський», а просто так, в пустелі,
І не в пустелі, а між небом і піском, —
На стовбур нагвинтивши пару ком,
Висить кирпатий Сандро Ботічеллі

Блискітки, блискітки перлямутрові
На мусянжовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і

Я відчуваю над твоїм чолом
Прозорої матерії наявність,
Я знаю, то незримий ореол
Показує, що ти – осердя світла.

Ти – світлоносиця, а я – земля,
Заповнена темнотами й

Я був на далекій чужині, –
Там небо таке ж голубе,
Та тільки нема Батьківщини,
Нема там, Вітчизно, тебе.

Бо в ріднім краю над землею
Чистіша і глибша блакить
І сонце

Нема такого хліба на землі,
Як той, що моя мати випікала
На листі горіховому в печі,
Глибокій, мов тунель коло Яремчі.

Як небо зорями, той мамин хліб
Обсипаний був

Ми цілувались на морозі
У різдвяну блакитну ніч.
До сіна в польовому стозі
Ішла сарна з гірських узбіч.
Ішла високонога, чала,
Із карим поглядом сарна.
Та нас вона не

Проснувалось сонечко крізь ігольне вушко
І лягає лиштвою в хрестики й хрести…
Дівчина замріяна, дівчина-манушка
Умудрилась в вушко всесвіт протягти.

Синіми спіралями,

Під рев сирен,
Під завивання лун
Біжать, січуться, мечуться в ударах
Огні…
Огні…
Туди, де втопла шхуна
В крові на грані, — там умирають луни.
Там лопаються очі,

Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м’язах,
В трісках…
І навіть не крячуть ворони

На Дніпрі в сорок третьому році
Два солдати зустрілись в бою.
Почали в легендарній Каховці
Щиру дружбу солдатську свою.

Привели їх воєнні дороги
Аж до Ельби, скінчилась