Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м’язах,
В трісках…
І навіть не крячуть ворони

Щоб оцей туман та сніги поїв.
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос
В

О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я.

Моя ти — пісня, сила і відвага,
Моє

Благослови, мій Боже, Україну,
З’єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі

В душі я чую неясний мотив,
Так ніби десь під вітром опівночі
Дзвенить води весняної розлив
Над нивами чи ніби десь в обочі.

Осінній лист у золоті поплив —
Аж споминів моїх

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилоньки зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч

Цей хліб, що світить на моїм столі,
Поборює мою печаль і втому.
Я сонця двигіт відчуваю в ньому,
Неначе пульс на власному чолі.

Безсмертя української землі,
Розкрилля вод,

Перепілка в житі — радість.
В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить

Мово рідна!
Колискова
Материнська ніжна мово!
Мово сили й простоти, —
Гей, яка ж прекрасна Ти!

Перше слово — крик любови,
Сміх і радість немовляти —
Неповторне слово

Блискітки, блискітки перлямутрові
На мусянжовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і

Розписуючи семафор, —
Не «Комункультівський», а просто так, в пустелі,
І не в пустелі, а між небом і піском, —
На стовбур нагвинтивши пару ком,
Висить кирпатий Сандро Ботічеллі

Проснувалось сонечко крізь ігольне вушко
І лягає лиштвою в хрестики й хрести…
Дівчина замріяна, дівчина-манушка
Умудрилась в вушко всесвіт протягти.

Синіми спіралями,

Вставай, Україно, вставай,
Виходь на дорогу свободи,
Де грає широкий Дунай,
Де ждуть європейські народи.

Вставай та кайдани порви,
Дай познак, ясніший від грому,
Що ти

Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів’яне!

Ти зрікся мови рідної. Заріс
Твій шлях і зник у безіменнім

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові, —
Обернись хоч в тінь лелеки

Я знаю, знаю, що не мови
Людей на світі поділили
На злих і добрих. О, якби-то
Свої окремі мови мали
Визискувачі, ошуканці,
Падлюки, боягузи, дурні,
Злодії, бюрократи,

Лю Мартиновській
То не сонце затріпало крилами
І упало в пісок золотий…
Гей, і правду сказати несила мі,
А збрехати…
А ти…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нема такого хліба на землі,
Як той, що моя мати випікала
На листі горіховому в печі,
Глибокій, мов тунель коло Яремчі.

Як небо зорями, той мамин хліб
Обсипаний був

Набрав у пригорщ повно… яка пухка і тепла!
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить, —
Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепок,
По ріллях сонце йде — пускає голуби.

—

Я був на далекій чужині, –
Там небо таке ж голубе,
Та тільки нема Батьківщини,
Нема там, Вітчизно, тебе.

Бо в ріднім краю над землею
Чистіша і глибша блакить
І сонце