Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння — як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич.
А те запахуще — любидра, канупер і кмин.

Чомусь

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої

Перепілка в житі — радість.
В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить

На Дніпрі в сорок третьому році
Два солдати зустрілись в бою.
Почали в легендарній Каховці
Щиру дружбу солдатську свою.

Привели їх воєнні дороги
Аж до Ельби, скінчилась

Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м’язах,
В трісках…
І навіть не крячуть ворони

Блискітки, блискітки — мерехтіння радости —
На бронзовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, докраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і

Я був на далекій чужині, –
Там небо таке ж голубе,
Та тільки нема Батьківщини,
Нема там, Вітчизно, тебе.

Бо в ріднім краю над землею
Чистіша і глибша блакить
І сонце

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові, —
Обернись хоч в тінь лелеки

Під рев сирен,
Під завивання лун
Біжать, січуться, мечуться в ударах
Огні…
Огні…
Туди, де втопла шхуна
В крові на грані, — там умирають луни.
Там лопаються очі,

Маленькому АНДРІЄВІ КИТАСТОМУ присвячую.

А… А… А-а-а!
А-а… А… А…
Ходить місяць і зоря
Через гори і моря, —
Це ж до нашої дитини
Ходять гості з України:
Ясен

Стоїть над Дніпром невмирущий
Поет український бунтар,
Увічнений в бронзі, граніті
І в серці народнім Кобзар.

Коли у степах України
Настане світанку пора,
Вдивляються

Набрав у пригорщ повно… яка пухка і тепла!
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить, —
Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепок,
По ріллях сонце йде — пускає голуби.

—

Мово рідна!
Колискова
Материнська ніжна мово!
Мово сили й простоти, —
Гей, яка ж прекрасна Ти!

Перше слово — крик любови,
Сміх і радість немовляти —
Неповторне слово

Блискітки, блискітки перлямутрові
На мусянжовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.

Монументальний і

Розписуючи семафор, —
Не «Комункультівський», а просто так, в пустелі,
І не в пустелі, а між небом і піском, —
На стовбур нагвинтивши пару ком,
Висить кирпатий Сандро Ботічеллі

Щоб оцей туман та сніги поїв.
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос
В

Не забуду ніколи хвилини,
Як прийшов я до вас малюком.
Двадцять весен бузки розквітали
З того часу за вашим вікном.

Ви той тихий і сонячний ранок
Неповторним зробила для