Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе
Купи рум’янку — рум’янися,
знайди львів’янку — оженися,
сиди врочисто у партері —
лиш не схиляйся при папері.
Ходи на виставки — дивися,
стань до картини — причешися,
раз
Я стану ягуаром…
Х.-С. Чокано
Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала
«Я тим, кого любив найбільше в світі,
приносив тільки сум’яття і біль»?..—
в якому запопадливім повіті,
хто сотворив цей вбогий водевіль?
Де ж ті зболені, сум’ятні, до кого
я
Ці беззвучні слова що нашіптую їх десь-таки западають
згодом певно наткнувшись на них ти пронизливо їх зрозумієш
і подумаєш — боже це ж він зізнавався в любові
і просився щоб ніч коло
Тут
де ми тепер долітовуємо це літо
плакали колись ведмеді рудошерсті
і довго нюхали прив’ялі чорнобривці
перед зимою
у ці протрухлі ворота
вплітали колись жовтенькі
Дівчинко моя фіалковая,
чом ти мене не любиш? —
чорний кінь прийде, свисне на мене —
тогди плакати будеш.
Кулі летіли, в мене цілили —
я за листя ховався:
яворовий лист до
У дерев’яному цебрі сплять коні білі і рябі:
біленькі — білі, а рябі — із ледве зримим фіолетом;
такі великі всі, та в них не видко ніг, ані губів,
бо то — сплюхи: все сон забрав —
(Оповідь о кількох з’явах)
Кинь яблуко через плече,
як у старій-старій легенді —
й театрик цих смішних трагедій
тебе концертом обпече.
Там, наче в прірву, ллються в
Він:
— Було це так давно, що й родимок на тілі
я вже би не згадав: сузір’я їх сумні
ще й світяться немов, та вже десь відлетіли,
і їх розташувань не відтворить
Як серце не втішай читаннями сумними —
воно однак побачить щось жахливе:
пророки всі — нудні, і їхні вчення — нудь.
Кого з нас сколихнуть ці тлусті херувими? —
в них крила —
За рипучим, за нічним столом,
у коробці зиченої хати
норовиш благим своїм умом
таємниці сильних розгадати.
Планка підіймається.
А ти
тішишся, раденький, що
В осінні вечори, у вечори студені,
непевне все якесь, як ворожбитський віск,
при місяці гладкім висвічує легені
карпатський — іздаля почагарілий — ліс;
ліс, що себе відріксь,
Іди тепер сама.
Хай сонце розбивається
об крик твоїх грудей,
що плачуть спомином,
хай вітер в'яне
на розп'ятих спідницях, —
о дівчино моїх шляхів,
іди.
Не
...Живемо у далеких містах.
Вже поля западають
під пам’ять.
Мушу щодень творити тебе
з клаптиків згадок непевних.
Спорожніло кругом життя
бо ти
...1. Львівські дахи
В ранішній мжичці
львівські дахи зростаються
у дивовижні форми
і голосниками коминів
заповідають небо;
а під вечір
натягають
1.
Печерська Лавра
западалася
у ранок.
Бані, рухнувши,
пороли небозвід
і позолота капала
в Дніпро.
2.
Розсуваючи стіну,
з руїн Успенського
Заходиш в дерево
і чуєш, як
втихають в тобі соки
і судинами стікають
в землю.
Чуєш, як
краєчками жовтіють мислі
і проймаються тремтінням.
Вітер видуває з
...Дівчина
пустила косу в ніч,
набрала в пригорщі роси
і напоїла місяць.
Тоді відчула,
як спадає з неї
одіж
і голе тіло
перетворюється
в пісню,
що тужливо
Марії
1
Твоя відсутність
всмоктує мене,
росте, –
і я тоді
втрачаю напрямок
і зміст
себе.
2
Коли думаю
про тебе, –
ясність і тепло
Сторінка 588 із 593
Чудовий! Коли поруч.....