Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

1.
Іде з хоругвою колядки
і прославляє урочисто
ровесника, що шоколадки
скидає із небес пречистих.

Солодка, мов кутя, колядка
сніги вселюдські розсуває…

У роті тане

Дитинку носить, Бога просить
і сни дитинчині — мені
розказує, і в напівсні
до ката (місяця) голосить.

І наслухає — ще не мама —
ще маменятко лиш, однак
тривоги тої — повне

Тут іще не вивітрився дух
кіммерійських срібел і куниць,
ще тягучий спокій не ущух
в цих струнких, величних молодиць.

Хіть землі невтолена й крута
в них струмує з дикістю

Тяглось на тумани та не відлетіліло
віяло злагодою і раєм
вітряне золото миготіло
вуличка похитувала трамваєм.

Равлики хмиз запасали бо саме
час їм в хатках

Сумного й неминучого — я знаю —
попереду багато. Називаю:
страхи, хвороби, смерті, спів цикад

у рідній пустці, мимовільні зради,
і просинання, і зірок принади…
О серце, що

Ця казка дивна і стара,
як пошуки святого руна:

Христос приходив до Дніпра,
щоби повергнути Перуна.

Перун сказав: «Не розіпни…» —
і обривається писання.

Ревуть

По всіх містах їх діти стигнуть,
мов цитриновий сік у цитрі.
Як саком — рам’ям милостиню
зачірпують цигани хитрі.

Ця бездержавна лихоманка,
ця пісня тоскна і незгасна…
Моя

Покосили мої полонини
так, що й досі поліг не згребу…
Я заграю в зозульку із глини,
спогадаю гуцульську журбу.

Я зірвусь проти Пруту й Дунаю,
я метнуся на Львів і Судак,
я

В з’ясуванні колін і племен
кров пустив я собі, й під лупою
проступили в літописах вен
Херсонес і вітри за Сулою.

Сонно в крові хитнулись віки,
аж із дна — в каламутному

1.
Звучить як міт: відважне військо
жило в лісах цих під землею
і напувало з фляг австрійських
дубів коріння — власну стелю.

Плекало волею ці звори,
а звіра — кров’ю — щоб

Вантажений калиною, сповільна
він рівно опускається до дна;
сто років углибає — божевільна
у тих прозорих водах глибина,

Там сховок духу, там — ясна година,
комори наші: з

Протяжні, щільні, вперті, гураганні
пронизують Його вітри, і змерзлим серцем
колотять в Ньому, як тугим зеренцем.
в достиглому горісі… Все — в тумані.

На вод яйиі, мов птах,

Все у нас, бачиш, не так:
ранок долину залляв,
лісу сосновий їжак
сонце на спину узяв.

Жінка іде до ріки
прати постелю тонку,
зараз над’їдуть полки —
зазолотягь

Над зелен-рікою, на деревці скраю,
на третім листочку —
там коник пасеться: з черешні сідельце
і чала сорочка;
там коник пасеться — листок не прорветься
від легкого

Поема

Ой із-за гори, за зеленої,
Виходит же нам чорна хмаронька,
Але не є ж то чорна хмаронька,
Але но є ж то Напередовець,
Напередовець красний

(з циклу “Вертепчик”)

Іван:

М’якого зеленого пісочку
хотів я для вежі, та вже майже не хочу,
бо чорне перо впало на довгу річку
і закрило її

Знову марчіє трава,
всюди присутність утрати:
час нерозталим словам
з листям — назад прилітати.
Затінок власних дерев
вічно з собою ми носим —
й віримо, що не

Розсипались на вітрі — і висять
довільні, невблаганні карти долі,
та крізь брудні дими із урнових багать
хіба розгледиш їх? Та й королі всі — голі
(мабуть, що й ти — король): в

Й тобі дадуть горіх маленький,
і той — розколеш — пустка в ньому,
а з тої пустки по одному
ідуть і йдуть печальні лемки.
І знаєш: лиш тобі спинити,
але хіба від того ліпше?

Поїзд мене забере: крізь прочинені двері,
не зупиняючись, тихо мене забере,
і в вагоні легкім, як Андріївська церква Растреллі,
ми поїдем в диму зеленавім печерських дерев.
Крізь