Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

М. Р.

Візьми в долоню
серце,
наче пташеня.

Вложи між губи дзьоб
і дай напитися.

Поклади між груди,
хай звине гніздо.

Надосвітку
воно для тебе

І вигрівалися тіла богів
віками під гарячою золою,
аж пухнути почав ґраніт,
бубнявіти з глинкавою землею

в обвислі статуї міцних жінок,
закутаних у кам’яне одіння,
що

Р. Е.

Листопадні зорі
неприхильні
до любови.

Падаючи, відмежовують
себе від неба
і людей від себе.

Пробираючись крізь зорі,
затрачаю значення

І ми пішли по незагоїнах землі
вузькими вулицями до старого міста,
переступили браму, де святі
лежали на камінних плитах,
і їм стирали губкою дощі
імення й лиця.

А ти

Помий собі обличчя до краси
водою джерела жертовного,
де мочаться топільниць голоси.
Помий собі обличчя до краси.

На судний день чекатимуть на дні
задушені коралями

Як світла ломили над Palacio ніч,
ти познáчила мене під вестибюлем,
де Рівера стінами блудив,
тягнучи по них минуле.

Ти познáчила мене на Socalo цілунком,
як світла ломили

Ти вийшла крізь світанок, що зринав
холодними, терпкими соками,
і до моєї пам’яті зайшла
м’якими кроками.

І ще одна мандрівка тіл у парку почалась,
де біля нас лежав Христос

Попрощаймося сьогодні з містом,
хай воно повільно осідає споминами
і росте в душі пахучим тістом
нам зажурою утомленим.

Залишім дітей, що мріють солодощами,
киньмо вулиці

Коли богам останню жертву принесли,
і білий вуж пішов людиною на море, —
тоді щоранку сонце виходило з-під гори,
тоді щовечора ховалося за гори.

І тонув глибоко вівтар

Спека розтопила під ногами кроки,
їх відлуння липло до землі.
Гусли співи у пташиних горлах
на гіллі.

А під обрієм вмирали піраміди,
джунґлі виїдали їм тіла,
пхалися під

Час затримався тут в пів дороги,
задихнувся і впав на горі.
Переїздить з обличчям убогим
темношкірий Христос на ослі.

А понурі, глухі барабани
б’ють у глиняні мозки

Попрощаймо себе в Юкатані,
де спекотою час захлиснувся, пристав —
залишайся отут молодою,
нахилися на білий рукав.

Віддаю тебе смаглому Майцю,
що повільно складає в торбину.

Пригадуєш, як ярмарок в Толюка
розлігся, аж будинки вивертав,
вдихаючи папаї, манґос, дині,
з-під череватих лав?

Жінки сиділи, заїдались димом,
засипували криком світ,
а

Як кадилом задихалося всеночне,
і на утренях від ночі віддирали ранок,
облипали ризи непорочні
шепотом прочанок.

Клеїли молитвами без віри
пам’ять Богородиці на стіни
і

Марті Грегем

Вони були одинокі в городі.
Внизу, назовні від зеленої межі,
де сколихнувся в темряві місяць,
розливши біле світло по землі:

здирали з себе тіні й

Довгі дні ростуть поміж нами
і ломляться в ретині очей.
Присядьмо, бо дороги в майбутнє немає,
і я тут тимчасовий і чужий.

Поговорім про вірші й людей,
бо темряви з облич не

Стікає каменем криниця,
пашить полин вітрів,
сковзає по цямринні громовиця
і терпне деревій років.

Присядемо до тихої розмови,
зітремо з лиць полуду днів бездушних:
я з

1
Я пишу,
щоб Ти прийшов до мене
стежкою рядків,
бо я тебе не знаю.
Але Ти повинен існувати,
бо в русі крови,
в костях,
в чорній підсвідомості моїй –
ячить

Місяць віддихає в річці,
Умивається прозорою водою.
А я лежу.
Небо нахиляється до мене,
відчуваю на собі його блакитне тіло.

Ой, прийди!
і вихили мені
свої

Хлопчик: Мамо, сонце знов заснуло на сосні.
Мати: Заснуло, сину, між гілками.
Хлопчик: І гріє там хрущів?
Мати: З