Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Ми провинились, боже; ми — в болото
насіння кинули. Воно ж—росте:
так плавно вгору тане і цвіте,
мов протилежність свічки. Боже, що то?
Як з ночі корабель, гряде воно; проте
ще

Сторукі, триставухі, напівмізкні,
невидимі, зариті в листя.

В листі

все щось відшукують.
І знайдуть. Діло звісне.
(У листя завжди щось не те на мислі).

Надлетіло до мене вночі сітника шелестіння:
збайдужіла до мене далека вітчизна — зашепотіла —
і я землю забуту згадав (аж під ліву лопатку — в шпаківню? —
шугонули шпаки) —

В. Морозову

Гаряче дерево з півмісяцем і чортом
ми спроквола п’ємо, а три слони пливучі
сховалися у іншу філіжанку;
допоки музикант не скінчить «Parco morto:

Здається, нічні заметілі, а снігу нема.
І листя нема, геть нічого нема, і нема супокою:
ті ж спогади,
лиця,
і вухо — як мак
розрізаний навпіл,— пусте і залите пітьмою.
Дух

Коли мені хочеться
розводити червоні вазони в саксофонах
я не поспішаю глини чорної шукати
адже в цей час у майже міражній Індії
ностальгійний Шапкар припасовує кожному

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний

О. Лишезі

Іній,
вже й очерети змерзли:
навіть кінь — і той губами не відігріє
(він був колись конем і він це знає),
крізь нього йшли дощі; вони його й розмили

Юна моя майбутня дружина
має профіль з єгипетським чаром,
плавністю переповнена, а тендітна — в квітці спочине,
сонно-зелену млість навіває очами.
Я її дуже люблю: почуваю

На хлібі — три пташки-зозульки, а тісто глевке — і тому
западається в центрі княгиня із князем на бричці:
зам’який і високий той хліб вже затягує в тістяну тьму
не лише молодих і

Пробігла жовта квітка поміж нами —
й велика ніч з зеленими очима
між нас хотіла стиха просочитись
(а очі ж бо — твої;
ті, котрі я губами
не раз розплющував, заплющував не

(з циклу “Вертепчик”)

Іван:

Коли гадина й мені шию перев’яже
і рушу я за найдальшу зірницю,
нагадаєш, щоб глини за пазуху взяв я —
на місяці хочу

Воли співають на рудих машинах…
А камінь сумніву — щоразу котить інший
(хоча ім’я у всіх одне: Сізіф),
і в кожнім серці — сумнів золотіший,—
(звірячі кубла зріють по

Моя сестричка — як синичка —
тАк вже смородину зриває,
мов кожна гілка —
таємничо
сумного чорта колихає.
І я не розумію —
що б
те означало, що в цім літі
найкраща з

Горіла сОсна…
Із пісні

Лисиці — в решеті вода — сосна за муром
росте — на зимному піску немає тіні —
Дунай з пісень повитікав, сини — невірні —
за них — на жаль — не

…отож
випросив я врешті у долі
погляд Горгони
і спершу — злодія скам’янив;
все він крав:
і золоті канделябри в церкві,
й останню сорочку в жебрака;

В. Герасим’юку

«Серед ночі себе не засвічуй»,—
ти сказав. А себе засвітив;
так, немовби тим світлом засвідчив
прірву віку, в якому ти жив.
Й ми жили… На плебейські

Дуже делікатне створіння
поет:
плаче
за кожною своєю сльозою.
Ось він всівся під опудалом —
спокоєм насолоджується.
Надлетіли три горобці,
перервали крильцями

Над прірвою — сумні канатоходці
щоночі хилиткий долають шлях,
хоч дроту, по якому йдуть вони, не видно,
як, зрештою, і їх самих; і лиш тваринний жах
висить над прірвою: у цій

Убивця знахарює під місточком,
безокий стереже серця й корони,
банкір складає вірші про листочки,
поет громаді шиє панталони;
повії, співаки, і футболісти
сидять на троні.