Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

М. К.

1

Я вчуся ходити окраїнами життя.
На вітрі — небо
нап’яте.

Я хитко ступаю окраїнами рядків
і вчуся тебе кохати.

2

Визираю тебе з-поза

Ці вулиці… Вони сліди Франка
Ще бережуть з упертістю граніту.
Тут постать Кобилянської тонка,
Як промінь, засвітилася для світу.

Тут Лістової музики ріка
Пливла промінним

Карпати. Літо.
Гомонить вода
В потоках чистих.
Доли смерекові.
І я ловлю себе
На думці і на слові,
Що світ уже не той,
І я уже не та.
Лиш тихий біль
За баченим

Травневий дощ,
Немов лоша,
Процокотів
По голубому листі.
І розчинилася душа
У з’яві цій,
Терпкій, пречистій.
В саду навпроти
Жінка молода
Всміхалася

Іду травою, як водою,
Трава у пояс лугова.
А слідом тихою ходою
Із пісні давньої слова.

Із тої пісні, де дівчина
Все жде-чекає козака.
Вуста опалює калина —
Осіння

За що ця розкіш нам? Ця благодать?!
Цей шал бузковий, цей ліловий безум,
Як засвіт у розквітлих хащах безу,
Мов божевільні, солов’ї кричать.

Ми ж — мовчимо. Погідні небеса
На

Напій мене. Твойого джерела
Моя душа сто років не торкалась.
Сто літ за нею назирці брела
Німа печаль, неначе тінь зів’яла.

Сто довгих літ мої гіркі вуста
Не оживали в

В моєму лісі ні трави, ні листу.
В моєму полі третій рік зима.
І, наче аркуш — до відчаю чистий,
Вчорашній день, де ще тебе нема.

Де я тобі ім’я лиш добираю,
Сміюся тихо й

Перечекати дощ. Перечекати…
Передощить до самозабуття,
і знову необачно закохатись,
І думати, що вже на все життя.

На дні усі, на всі літа, до скону
Поміж тісних п’янливих

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти

Як від наруги, від болю заплачу:
“Я щось для тебе значу?”

Душу одверну холодну й незрячу:
“Я щось для тебе значу?”

Стисну вуста побілілі, тремтячі:
“Я щось для тебе

Навіщо, друже, вам моя любов?
Чи та, домашня, вас уже не гріє?
Ми так почасти прагнемо обнов,
Що аж самі в тих клопотах старієм.

Навіщо, друже, вам моя любов,
Коли нам випав

Моєю ласкою ніколи не голублений,
моєю ніжністю ніколи не ласкавлений,
у юрмищах років роковано загублений,
моїм мовчанням зопалу ославлений.

В снігах вселенських, у зірках

Що — “вороги”? Вони як татарва,
що сліпо пре на поле Куликове,
де лютості твоєї тятива
тремтить і жде, на чесну прю готова.

Що — “вороги”?.. Вони немов трава,
яка зросте й на

Мій голубе, мій соколе, мій друже…
Який незвичний, нетутешній тон!
Скипає цвітом і за святом тужить
у цих словах буденний лексикон.

Що я мовчу? Що я тобі говорю
в триклятій у

Ви ще згадаєте мене
не раз у колотнечі світу,
коли дорога вас мине,
коли вам зірка не засвітить.

Я вам являтимусь, як гріх.
Під небом іншої любові
вам будуть червоно

Сорок восьмий. На ослоні,
біля хати на осонні
тато з мамою сидять.

В мами шия у намисті,
в мами очі — небо чисте…
Гуси з вирію летять.

В тата вишита манішка,
пальці

До всього звикають люди.
Звикають навіть до лиха.
До кулі у теплих грудях
звикають, лиш стогнуть стиха.

Звикають до спазмів у скронях,
бо, може, так воно й треба,
щоб

І скотиться з неба погасла,
а може, погашена зірка.

І жінку чужу запитаєш:
“Чому тобі, сестро, так гірко?”

І приймеш наругу. І погляд
презирливий стерпиш мов кару

за

І буває таке безлюддя
серед людей,
як затемнення сонця
у білий день,
і така безнадія клята
й пекельна скрута,
коли мусиш друга спитати:
— І ти, Бруте?..