Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

глибоке око гір
дивиться постійно вгору
бачить сонце місяць зорі
часом тіло птиці
що падає в його зіницю
часом тіло жінки
що купається
в його рідкій ретині

і

обвалюються на століття
сплощують роки в тонкі дошки
поплямлені молитвами й надіями
вкриті воском
закидані вінками болю
могили
чорні рани на руках землі
чорні діри під

весна літо осінь зима
ти знаєш усі пори

але з кожним сонцем
мов народжуєшся знову
з кожним заходом
відходиш трошки

ідуть степами
і палицею дум
намацують дорогу
гупають
в тверду засохлу землю
нашого сумління
дивляться крізь ніч
великими очицями бандур
і нам небачущим
показують

заламані у призмі віку
роки – пробиті цвязами померлих
роки – завішені на голосах покійників
роки – одягані навиворіть
всідають в пам’ять
оксидуються
гуснуть в

не знаючи чому відійдеш
тратив почування
не знаючи чому кохав
тратив тіло
не знаючи для чого жив

ти відходиш
не знаючи чому приходив

розвісила на баштах тугу
розпустила плач
над мурами Путивля
який звисає на жердках років
і звогчує свідомість

ярославна
розстелила тіло
неціловане непещене
повне

Із “Молитви”

Вложи
слово своє у душу,
щоби краплею прозорого алмазу
і рухалось площиною свідомости
й різьбило образ Твій.

Защепи
слово своє у серце,
щоб

Із “Молитви”

Вселившийся в утробу жінки,
Ти приймав у себе
смертність,
відчував, як
з дня на день
штивніли в тілі
жили,
як проколювали шкіру
і вінцем

Із “Молитви”

Ми затиснулись у зморшки
невіри,
скаралися сумнівом
на сьогодення
і змили з очей
краєвид позасвіту.

О, покажи, як
гострим прозрінням
стіни

Із “Молитви”

Давіть устами
перший
виноград,
аби в залозах
заболіло соком.

Вимочуйте зіниці
у настойці
виноградної лози,
аби проникла до очей
небесна

Із “Молитви”

Обмий мене водою
з-під Твоєго ребра, –
й заголосить світанок
в тілі моїм.

Звогчи уста мої
губкою теплоти, –
й заячать слова
розсадою на

Із “Молитви”

Налий жалю в ваші серця
за тих:

що прикуті до ложа
тугою за
небесним,

що спраглі правди Твоєї
впали при
всохлій ріці,

що схитнулися
в

Із “Молитви”

Ступаєм вітру крилом,
перехиляєшся через
край світу, –
і пнуться до Тебе гори,
з-під них
прориваються води,
із них
тягнуть наживу дерева
і

Із “Молитви”

Ти розрушив хрестом смерть, –
і воскресали блискавки
з утроб загробних,
розтинали світ
і просвітлювали
темні надра.

І ми садили
в межисвітніх

Із “Молитви”

Зливою квітів очисти
серце моє,
щоб стіни його
встелялися біллю пелюстком,
які під вітром з-за світу
мову Твою шелестіли б.

В серці моїм

Із “Молитви”

Відізвися хоч
відгомоном,
що зазвучав би,
наче надія.

Обвістися хоч
ледве помітним звуком,
що нагадував би
форму обітниці.

Навіть

Із “Молитви”

Відкрий уста мої,
щоб слова виходили
повні і чисті,
як сльози,
обдихані духом
Твоїм.

Щоб на галявині віддиху
Твого
зазвучали фіялково.

І

Із “Молитви”

Скажімо всім:
щоб Богу бути чоловіком
треба розминатися з собою
поміж вічним і дочасним,
між порочною землею,
й непорочно-чистою

Із “Молитви”

Помолімся, щоби
одчинився простір,
і потекло з небесної зіниці
тепло у земне лоно
й вигріло його
з неплідности.

Помолімося, щоб
містичний