Різдвяні

На світанку, на світанку.
На світанку вирушали в путь-дорогу.
Ми співали, ми співали
Нашу пісню про замріяних романтиків.
Може серце, може серце.
Може серце затаїло

Як я люблю тебе,
Хай розкажуть тобі вечори голубі
Про мою любов.
Як я люблю тебе,
У дівочій журбі по знайомій тропі
Все блукаю знов.

Як я люблю тебе.
Хай розкаже моя

Ціле літо від Семена
Тільки й чути, тільки й чути:
— Ой, зима, іде страшенна!
Ой, мороз же буде лютий!

— Звідки знаєш ти, Семене?
Січовик за вухом чуха:
— Розумієте, у

Я часто ночами пригадую знов
Дитинства сполохану казку
Спасибі вам мамо, спасибі вам мамо,
Спасибі вам мамо за вічну любов
За вічну любов, і щедру, незміряну ласку,
І щедру,

Хлопці грали у козла
В теплий ранок літній.
Раптом баба підійшла.
— Хто ж, — пита, —
послідній?

Тут зчинився шум і гам.
Стали всі сміятись:
— Та хіба під силу

Я не для вас оцю пісню співаю,
трупи живі!
Я вас не знаю! Вам не складаю
сльози мої.
Тим я співаю, що в небі шукають
кращих зірок,
Кращої долі родині бажають,
тим цей

Козака козак притиснув:
— Слухай, добрий чоловіче.
Ми ж знайомі, щоб я скиснув!
Ти, скажи, бував на Січі?

— Ні, не був, — той аж поклявся,
Чесно дивиться у вічі.
—

Щось журиться козак Непийвода.
Обвисли вуса, посмутнів весь лик.
— Захворів?
— Ет, хвороба — не біда.
Ще гірше сталось! — каже січовик.

— Можливо, десь кресало загубив?
—

Прибіг до Сави Калістрат,
На радощах трясе, мов грушу:
— Потьомка, клятий супостат,
Віддав нарешті Богу душу!

А той радіть не поспіша:
— Віддав? І ти з це віриш з

Кіт Собаці каже ранком:
— Чи ти з буди впав?
День і ніч дереш
горлянку —
Тільки гав та гав!
Чи тебе кусають блохи?
В чому тут секрет?
— Хочу я підвищить трохи
Свій

Простерся вечір над селом,
Вечірня зірка тліє…
Вже день заснув солодким сном,
Про ясне сонце мріє…
В гаю затьохкав соловій,
Розсипав ніжні трелі…
І сіє світом рій

Тихше, серце моє!
Хай остання хвилинка кохання
Пролетить, прошумить непомітно!
Хай остання пісня-зітхання
Загомонить і пропаде безслідно!..
Тихше, серце моє!
Тихше, серце

— Якщо стріла впаде додолу —
Іду я до корчми.
Якщо на клуню чи стодолу —
До любої куми.

Якщо ж опуститься на хмарку
І буде там лежать,
Забуду любощі і чарку —
Піду я

Козак узяв свою рушницю
І ну стріляти коло гаю.
Сусід пита:
— Що робиш, Грицю?
— Ти що, глухий? Вовків лякаю.

Товариш витріщив очиська:
— Пройшов я з краю і до краю

Здибав пан десь козака
I питає строго:
— Скільки б дав за вояка?
Грізного такого?

Той поглянув, покректав
(Затаїв пан подих),
Ні сказав, як відрубав:
Рівно сотню

Ні, ти не знаєш добре України,
Якщо на Запоріжжі не бував,
Де небо – то від хвиль Дніпрових синє,
То золоте – від степових заграв;

Де на весь світ поралить колосками
У січах

І

Як вечір кулями плював
І ранки гаркали залізом,
Один на варті він стояв –
І не з рушницею – з одрізом.

Непереможні вороги
Порозіслали чати, стежі…
А він, в

Якось брів панок-п’янюга
Мимо винокурень.
А з вікна йому папуга:
— Дурень! Дурень! Дурень!

Підійшов панок до клітки,
Сам себе питає:
— Звісно, дурень, але звідки
Про

— Чи з глузду ти не зсунувсь ненароком? —
Омелько у товариша пита. —
Чом на коня не тим сідаєш боком?
Хто ж їздить так — обличчям до хвоста?

— І ти про це! — козак з досади

Обступили всі Микиту.
Крики: «Жах! Що бачу!»
А той дудлить оковиту
З казана — гарячу.

На галявині — багаття.
Зілля закипає.
А Микита: — Будьмо, браття! —
І окріп