Різдвяні

Я б дику гуску вполював,
Вона б мені упала в ноги.
Важкі були її дороги,
Важкі… рушниці не підняв.

І не підніметься рука,
Коли журавку стріну в полі.
І страшно бачить

— Чи то правда, що ви, друже, в спортлото
Днями виграли карбованців аж сто?

— Суща правда! Тут таїтись ні к чому.
Тільки це було не днями — рік тому.

Та до того ж то не я був,

І казати навіть сором,
що під нашим осокором

30-40-50
на мотузочці висять.

Як висять, чому висять,
і чому аж 50?

І чого казати сором,
що насправді тільки 40?

Я чую це, либонь, з колиски,
Та й ви не раз цей чули клич:
— Належить з тебе! Не затискуй! —
Або коротше: — Могорич!
Чи то ви гудзика купили,
Чи захистили ви диплом,
А вже

Батьки прийшли з родильного будинку:
— Сестричку ми тобі вловили, синку!
А той скривився:
— Теж утнули штуку!
Ви спробуйте в Дніпрі впіймати щуку!

Дарма, що не наллють тут навіть сто
(Це все-таки не бар, а кладовище),
Зате вже тут не дорікне ніхто
За довгий — аж до пояса —
чубище!

Прямо в центрі міста на стовпі —
Білий шмат паперу. В чому справа?
Літери стрибають нескупі
І вгорі — розмашисто: “Об’ява!

Продається хата і свиня.
Під залізом, мужеського

Новенький наш підручний, хлопець Марко,
Зробив лише до печі перший крок.
— Еге, та тут, — говорить, — вельми жарко! —
І непомітно шасть у холодок.

А потім він на зборах

Зустрів я днями земляка Луку.
Чого це він якийсь похмурий, кислий?
Похнюпивсь бриль, неначе на суку,
І вуса, як у рака, геть обвисли.

— Гей, схаменись, — кричу, — ти ще не

Коли він рихтувавсь в останню путь,
То заспокоював: — Не плачте, люди,
В могилі, звісно, пива не дадуть,
Зате ж там, може,
й зошитів не буде!

Не орав, не сіяв і не жав,
А тепер благає бога з ями:
— Я і так усе життя лежав,
Дай хоч трохи
походить ногами!

Кербуд наш приклад показав
(Гляди, так можуть і підвищити!)!
Він зобов’язання узяв:
“Сніг у дворі до липня — знищити!”

Мав човна і дачу, і авто,
Жив би вічно й лиха він не відав,
Та не виніс, як у спортлото
Виграв
три карбованці
сусіда!

Тигри ходять по кватирі:
два а два – чотири тигри.

І висока жовта шафа
обернулась на жирафа.

Щоб її не з’їли тигри:
раз-два-три-чотири.

А малий червоний

Поклали в домовину дерев’яну
(Дубові дошки, як відомо, вічні).
А він у крик:
— Не хочу вітчизняну!
Он за кордоном, кажуть,
синтетичні!

– Що ти робиш, Вітьку?
– Таку собі квітку.

– Чого ж вона дерев’яна?
– Аби не зів’яла.

– А чом квітка-деревітка
не така як треба?

– Через те, що муха-злюха
під

Десять, дев’ять, вісім, сім –
дядько яблука трусив.

У коморі миші сплять –
шість, п’ять.

Ще чотири, три та два –
потолочена трава.

То один –
покотив на

Як по ниточці ходив
звір такий собі один.

В нього роги є аж два,
й отакенна голова!

Голова, немов казан,
щоб нікому не казав,

ніби весело жукові
у коробці

Ми впіймали кажана.
Кажаниха каже: на!..

Нате по півгривні,
аби папі в Римі

не боліла голова
ще й за мого янгола.

Будьте-но привітні!
Відпустіте кажана
під

На світанку, на світанку.
На світанку вирушали в путь-дорогу.
Ми співали, ми співали
Нашу пісню про замріяних романтиків.
Може серце, може серце.
Може серце затаїло