Різдвяні

Ой у криниці вода холодна —
Джерела чисті зісподу б’ють.
Ти вистилала тонкі полотна,
Ти виряджала в далеку путь.

Ой у криниці вода холодна,
Дівчино-рибко, не забувай.

Ми посадили яблуньку
В дворі біля воріт.
А згодом всі побачили
На ній рожевий цвіт.
А прийде осінь — яблуня
З гілок своїх рясних
Нам дасть багато яблучок
Медових,

Пісні не списані,
Сни заколисані,
Лийтесь рядком на папір!
Думки весняні,
Мрії кохані,
Нумо, летімо до зір!
Найдемо доленьку,
Найдемо воленьку,
Найдемо щастя і

Мою стежину,
Твою хустину
Я все шукаю щодня в саду.
А може знову
Тебе зустріну,
А може знову тебе знайду.
У сиві далі
Зайдуть печалі,
Де поміж яблунь рожевий

Все в думках ожива – і луги у зелених отавах,
І гніздо ластовине під дахом старого хлівця,
І дупласта верба, що вдовою схилилась над ставом,
Все, що в спадок дісталось назавжди від

Білий песик крутиться
У дворі.
Бавитись з ним весело
Дітворі.
Грається, кусається
Жартома,
Бо давно здружився він
З усіма.
Підбіжить до кожного,
Хто

Я біленький рушничок
Шовком вишивала.
Візерунки з ниточок
Гарно гаптувала.

Щоб вони, немов живі,
Квітнули на ньому,
Ніби роси на траві
Після зливи й

А все ж ми стрінемося випадково,
На пароплаві десь і може восени,
І може здійсняться, немов намова,
Твої страшні, мої безумні сни!..

Ти уяви – вода плюскоче в кручу,
Холодний

Ти в життя пішла з моєю образою,
Зі зробленим мною болем.

Ти рвалась до мене за світлом і волею,
Я – тобі темряву давав щораз.

Зараз потонеш у життєвій безодні.

Вже десять віків
романська вежа —
передня чата понад закрутом Лаби,
у схід простяглася західня межа,
у склявські громади…
Століття розвою,
приплив і відплив,
не бачу

Магдалині Папанківні

Пухкі, лапасті зірочки зарямили вікно,
розстелюють по вулиці відбілене рядно

і шелестом виманюють: зробити тільки крок,
а там впірнеш, зануришся

Бувають хвилини спокою порожнього,
Без бурі, без болю, без волі…
В безодні знесилля німого
Дрімають придушені болі,—
А серце байдуже до всього
Непевного, злого,

Далеко від рідного краю,
На лоні розлогих степів
Злітає у далеч безкраю
Журбою окрилений спів.

Як пташка за літом у вирій,
Летять і кигочуть пісні
І хочуть в розмовоньці

Де ти, сподівана доле?
Де ти, надіє свята?
Вже проминають поволі
Ті молодії літа,
Гасну і в’яну поволі,
Серце щоднини болить…
Де ти, сподівана доле? —
Тихо! Бо доленька

Бувало: в сутінку вечірнім,
Як обрій кров’ю догорить,
Стаю невпевненим, покірливим…

І туга пережитих літ
Закряче вороном настирливим:
Не варто марити про цвіт!

Хіба

Наш день — як маків цвіт,
Що сок його — отрута…
Кувались наші пута
Не дні, а тисячу літ.

Наш день — як маків цвіт.
Отрута в ньому й сім’я…
Вбивали нам у тім’я
Ті

Не слухають мене дзвінкії рими,
Не мож акорду вивести зі струн;
Розсіявсь спів дорогами пустими…
Нема веселих дум!..

Прощай мене, високий Аполлоне,
Що в землю я зарив святий

Не схиляйтеся, стебельця,
серед спілих піль!
Розливайся, пісне серця,
виливай свій біль!
Грайте, дзвони великодні,
в цей великий день!
Хоч сьогодні, хоч сьогодні
дайте

Тієї, що у березні,
Нема на річці криженьки.
Кульбабки жовті в березі
Росою миють ніженьки.

Весна дзвенить, весна гуля,
Вкриває листям пагілля.
Весна зими не слухає,

В білих конваліях тоне в гаю
Стежка в загублену весну мою…

Думи і серце із ними злились,
Тут я коханою марив колись…

Тут мені вітер про неї шептав,
Тут я в зозулі про літа