Різдвяні

Коли часом вночі здійме тебе тривога,
І в серці зарида якийсь таємний сум,—
Се — знай — моя тоска спинилась край порога
Й доспівує фінал давно зачатих дум.
Се мій химерний жаль

Подруго Петрівко,
На моїм причілку –
Чи були щасливі весни –
Пам’яттю воскресни…
Чи були літа наруги,
Розкажи, як другу.
Розкажи мені, як брату,
Як ти доглядала

Центральна рада сперлася
на гайдамацьку січ, на
наявність
куркулячого активу,
і райком, –
усе,
що в муці скупчилось, –
17 січня
рвонув
на змовклу

Здрастуй, моя прадідівська хато.
Скільки б не зажив я новосіль,
Ти для мене довгождане свято –
Спогадів моїх солодкий біль.

А тому й спішу до тебе в гості
Так, як ні до кого

В тіні пальми в’ються блющі,
Мірт лицяється до рож.
Цить, серденько, цить, химерне,
Не тривожся, не тривож!
Розспівались соловії,
Сріблом сяє водограй,
Люлі, люлі, скорбні

В обіймах винограду заснули білі бози
І дишуть медовою аромою похмілля,
З дрімучих кипарисів зефір стрясає сльози
І зрошує дрімучі килими трав і зілля.
На склони гір поклались

Як цвіт троянди, повен аромату,
Люблю тебе і радуюсь тобою.
І як тебе, кохана, не кохати,
Коли в тобі усе цвіте весною.

Мені байдуже, що у серці твому
Для мене місця

Уміти з слів зібрать нектар
То божий дар.
А із нектару мед узять –
Ото вже божа благодать…

У Києві жарко, немов у печі,
і в поті чола я блукаю:
нехай! подивлюся, хто тутки живе,
бо я українців шукаю.

Іду, прислухаюсь: москаль і москаль,
се лях, хоч без

Одлетіла
конвалійна Леда
на далекі сніжні гаї,
і не пахнуть вже
липовим медом
поцілунки холодні
твої.
Це початок кінця,
о, кохана,
о, до лютого болю

Чорні обійми шибениць
На дорогах до раю.
Падайте раби ниць
Коло трупів одчаю.

На порозі храму
Залишайте вагу тіла.
Хто пройде браму,
У того душа біла.

На

В тумані луг…
Мовчать над водами осоки
І нижуть зорі ясноокі
На трави росяний жемчуг.
Весняна ніч вплела у коси
Блискучий місяць, мов дукач,
І в чисту урну сльози

О, як весело глядіти,
Як сміються всі на світі,
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку повненьку,
Вип’ю добре, посмакую
І сам з кого покепкую.
Світ широкий, своя воля,

Прощай навіки, моя чорноброва!
Бач, я не плачу, бо й ти не заплачеш,
А з нас хтось винен… Бувай же здорова,
Вже на сім світі мене не побачиш.

Різная доля нас випроводжала
На

Тіні росяні упали по долині,
Тіні чорнії від гірних верховин
І закрили очи орхідеї сині,
І заснули в лоні голубих долин.
Вітер десь цілує жовті бальзаміни,
Наркотично диха їх

Як ти думав, так і сталось,
Ти вже й заручився.
Помагай же тобі, боже,
Щоб швидше женився.
Нехай горе і здалека
Вам не замаячить.
Хотів би я вас щасливих
Укупці

Загадаю тобі ребус
про дванадцятий тролейбус.

Кругом нього хлопці босі
тупцювали на морозі.

Їв тролейбус булку з маком
і чомусь тихенько плакав.

Дарма, що не наллють тут навіть сто
(Це все-таки не бар, а кладовище),
Зате вже тут не дорікне ніхто
За довгий — аж до пояса —
чубище!

І казати навіть сором,
що під нашим осокором

30-40-50
на мотузочці висять.

Як висять, чому висять,
і чому аж 50?

І чого казати сором,
що насправді тільки 40?

— Чи то правда, що ви, друже, в спортлото
Днями виграли карбованців аж сто?

— Суща правда! Тут таїтись ні к чому.
Тільки це було не днями — рік тому.

Та до того ж то не я був,