Різдвяні

Розсипались на вітрі — і висять
довільні, невблаганні карти долі,
та крізь брудні дими із урнових багать
хіба розгледиш їх? Та й королі всі — голі
(мабуть, що й ти — король): в

В. Герасим’юку

«Серед ночі себе не засвічуй»,—
ти сказав. А себе засвітив;
так, немовби тим світлом засвідчив
прірву віку, в якому ти жив.
Й ми жили… На плебейські

Як серце не втішай читаннями сумними —
воно однак побачить щось жахливе:
пророки всі — нудні, і їхні вчення — нудь.
Кого з нас сколихнуть ці тлусті херувими? —
в них крила —

Запливай же, роженько весела,
По тихій воді, по тихій воді.
Полюбила, серця не питала
В літа молоді.

Як він зірве з роженки в долині
Квіття молоде, квіття молоде,
А як

І вигрівалися тіла богів
віками під гарячою золою,
аж пухнути почав ґраніт,
бубнявіти з глинкавою землею

в обвислі статуї міцних жінок,
закутаних у кам’яне одіння,
що

Р. Е.

Листопадні зорі
неприхильні
до любови.

Падаючи, відмежовують
себе від неба
і людей від себе.

Пробираючись крізь зорі,
затрачаю значення

Помий собі обличчя до краси
водою джерела жертовного,
де мочаться топільниць голоси.
Помий собі обличчя до краси.

На судний день чекатимуть на дні
задушені коралями

Ти вийшла крізь світанок, що зринав
холодними, терпкими соками,
і до моєї пам’яті зайшла
м’якими кроками.

І ще одна мандрівка тіл у парку почалась,
де біля нас лежав Христос

Час затримався тут в пів дороги,
задихнувся і впав на горі.
Переїздить з обличчям убогим
темношкірий Христос на ослі.

А понурі, глухі барабани
б’ють у глиняні мозки

Стікає каменем криниця,
пашить полин вітрів,
сковзає по цямринні громовиця
і терпне деревій років.

Присядемо до тихої розмови,
зітремо з лиць полуду днів бездушних:
я з

Рутка в зеленім, хата в покрівлі,
в синім — ожина,
ива-маржина стоїть в надвечірнім,
ива-маржина.
Хату в покрівлі дощик покриє,
губи — ожину,
рутку ж зелену разом із леном

(Цикл)

1.

Все ясне, і тонке, й незабутнє, як листячко шкіри
на скронях твоїх; хоч під листям — ти вже, як дитина,
розлюбила мене — і тому я хотів би до тих говорити,

Об вікна
б’є
косою
ніч.

Поблідли стіни.

Люди душать
блимаючі душі
свіч.

І впало
на білизну призьби
голосіння дів.

Бо чують, як іде,
бо чують

Розгублений і зблідлий молочай,
зелені лики стебел — білі чари.
Ой заваріте, мамцю, мені чай
із корінців сухого молочаю.

Ох, сині жилки на моїх руках —
чого ж ви, мамцю, у

В сирій землі
померкло світло.
Минають дні
з закутаними лицями
і не торкають
моченою в оцті губкою
уста.

Стіни тужать
в порожнечу,
де з ніким їсти хліб,
ні

Гори плечима загати,
щоб не зсувалися на неї по ночах,
аби опівночі циганка в кожне з вікон
беззубо не всміхалася до неї,
аби в теменнім лісі їй, самій,
не привиджалися

Отак прожив собі, дивись,
немов одне лиш тільки знав я:
о півдошостій народивсь —
о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись,
неначе й був — не був

Якщо дерево
яке дасть мені
останній рятунок
вже ось-ось догризатимуть
баби-яги
і отруйні змії —
чи хоч одне-єдине
літаченя
на криля мене
візьме?