Різдвяні

Я любив тебе, дико любив, –
так, як люблять свободу й неволю.
Ти прийшла, і себе я згубив,
але душу й тобі не оголю.

Я, мов олень осінній, про кохання сурмлю,
але сам

І знов за раєм рідним банно,
Зринають спогади заснулі —
В Кастель Ґандольфо, над Альбано,
Кують на досвітках зозулі.

У піню осінь з ластівками
Туди б ми знову

Львів – це місто чудне. І підступне по-вовчи.
Перед ним я був дуже покірний, як псюк.
і тому я тихенько і підло промовчав,
коли в ньому загинув мій друг Івасюк.
Львів – це

Ще сміються з малороса
при державному стерні.
ще Вкраїна ходить боса
по розпеченій стерні.
Ще її сини-холопи,
її доньки з підворіть
то Росії, то Європі
пропонуються:

Бачиш: між трав зелених,
як грудочки, пташата…
Станьмо ось тут навшпиньки
спокій їх берегти.
Може, не зможу батьком –
стану їм старшим братом;
будь їм, маленьким,

Даремне ревно нищите мене.
На цій Землі – усі ми діти смерті.
Мене також ця чаша не мине.
То не вбивайте, дайте просто вмерти.
Боя ні з ким не стану на війну.
Як і не буду в

Живу я знову з музою в союзі,
і вірш новий народиться в добрі.
Але підходять до моєї музи
бувалі лікарі-абортярі
і пропонують спосіб найновіший,
як витвір найгуманніших

От ниви і ниви, колишні степи,
маленькі ліски і могили,
над нивами місяць, як мідний п’ятак,
і вітер гуляє щосили.

Вітайте, козацькі могили мої,
покриті буйною травою!
З

Вітай, дорога Україно моя!
Чи дужа ти, нене, здорова?
Пропали і воля, і сила твоя,
а все ж ти й сьогодні чудова!

От гарно, що раз довелося мені
до тебе навідатись, нене,

Глибока ніч. Каганчик тьмить,
В печі квилить — студено.
Снується лен, кужіль шипить,
Кружляє веретено.
Коби хоть ще пасмо!
Зсіклись пучки, і кров красить
Червоним багром

Ходи, мій псе! Склонись мені на ноги
І притулись до мене, гей до друга:
Обох нас гне однака скорб і туга,
Обох гризе той сам черв’як знемоги.
Не плач, мій псе! Тобі вона

Роздерлось небо, нагайками
Бичують хмари морські хвилі,
І води котяться валами,
Б’ють в беріг і падуть в безсиллі.
І з реву хвиль виходить смута,
Іде на зимні сірі скелі
І

Смійся, мій смутку, бо світ не хоче
Глянути в пропасть душі поета,
Він відвертає від неї очі,
Як той філістер від мук аскета.
Смійся… Хоч навіть лебедя співом
Виплачеш з серця

Приходиш, як біла таємна сноява —
Така невловима й незмірне кохана!
І я з боговінням корюсь перед чаром
Твоєї принади й солодкої мови
І горнусь до тебе всім смутком і

Над Ливаноном небо синє
не мало хмарочки кругом;
гарячий вітер дув з пустині
і віяв скрізь сухим піском.

Огнем жарило сонце днями,
вночі, мов ватра, камінь грів,
над

Мені не жаль, що нам судилось
Нести до скону хрест розлуки,
Моє чуття не раз сталилось
На пробнім камені розпуки.
Мені не жаль…
З мертвих спокоєм йму верстати
Тернистий

Несіть мене, хвилі, у безвісти млаві,
В якісь безконечні простори:
На тихій пустелі, у морській синяві
Загублю несплакане горе.
Несіть мене вдалеч, куди не доходить
І спомин

Мені не страшно, не страшно, Боже!
Шо я, гей трам, без сили,
Упаду з зойком на смертне ложе,
На зимне дно могили.
Мені не страшно, не страшно, Боже!
Життя не стоїть ні сліз, ні

Темна нічка. На поверсі
гамір, сміхи, танці йдуть,
через вікна фортеп’яна
звуки ллються та гудуть.

Темна нічка. У підвалі
Ллєсь не звуків — сліз потік:
плаче мати над

Лежать, як велетні покійні,
Шо згинули в тяжкій борні,
Лежать грізні, однак спокійні —
В якімсь містичнім вічнім сні.
В долині плещуть морські хвилі
І б’ються об каміння