Різдвяні

Не плач у ніч —
Вона і так сумує
Над тим, що надто швидко відійшло.
Даремно снігом березень лютує —
Вже стільки в лісі
Пролісків зійшло!

Не плач у ніч —
Вона і так

Трава дитинства не зів’яла:
Вона в долині тій росте,
Де наша мати пов’язала
В снопи проміння золоте.

Трава дитинства не зів’яне:
Їй зеленіти крізь роки,
Гойдати втомлені

Трава дитинства не зів’яла:
Вона в долині тій росте,
Де наша мати пов’язала
В снопи проміння золоте.

Трава дитинства не зів’яне:
Їй зеленіти крізь роки,
Гойдати втомлені

Я ні з ким не піду до пивниці,
Де пляшки наче очи медуз,
І нікому в диму не присниться
Хижий усміх фарбованих уст.
І ніхто, і ніхто у мій келих
Бурштинових хвилин не

Мамо,
вже навколо нашої хати
звужується
тиші сувій суцільний.
Не зацвіли
цього літа
ні гарбузи твої,
ні мальви.
Те намисто,
що ми назбирали
по узбережжях

То не сніжинки
Засипають день.
Сніжинки, ті б —
Давно уже розтали.
То світлі душі
Із моїх пісень.
Із тих пісень,
Яких ще не співала.

То не морози
Дихають на

Жук малий і волохатий
Все життя прожив без хати.
Вдень від холоду тремтів,
А вночі від страху млів.
Дощик спинку обливав,
В душу смутку наганяв.
І набридло йому

Світлий день не марнуйте
На земній каруселі.
Поспішайте — будуйте
Небо з білої стелі.
Світ мій — сонячний зайчик,
Вік мій — скельце яскраве:
Посміюся, поплачу —
Та й

І.С.Козловському

Білі клавіші, звідки ви знаєте,
Що душа моя звукам відкрита?
Білі клавіші, нащо ридаєте.
Коли моря слізьми не долити?

Білі клавіші, звідки ви

Цей добрий світ у житньому колоссі,
Ніщо його не зможе погасить:
Шовкові трави — то моє волосся,
Моїм словам — на вітрі голосить.
Роса на квітці — то моя сльозина.
А темна

Не плач у ніч —
Вона і так сумує
Над тим, що надто швидко відійшло.
Даремно снігом березень лютує —
Вже стільки в лісі
Пролісків зійшло!

Не плач у ніч —
Вона і так

Вісім очей,
я маю
вісім
очей –
одні очі,
щоб бачити
мою шкіру,
що жде повороту
твоєї
із пасовиськ
туману,
другі очі,
щоб бачити
мої пальці,
що

Запалюй радісний вогонь у грубі;
дивись, як тихо жевріють дрова,
і згадуй ті давно забуті й любі,
перед роками мовлені слова.

І вже відживлений тобою спомин
вдягає всю

Розвісив вітер багряниці
за звечорілим сосняком,
і вже в коралях із брусниці
гуляє осінь за ставком.

Моя душа блакитний килим
до неї стеле по воді:
«Ходи, тут ми наметом

Здери березову кору
і серце нею дбайливо закутай.
Надворі хай гуде вітрами лютий,
воно ж муркоче: «Ще не вмру»!

Сповите в цей пахучий саван,
куди вплело проміння ясні

По сніжних кручах і заметах,
де вітер гір беріз сильвети
сріблястим порохом заніс,
іде наш рідний Діоніс.

За ним веселий натовп лине,
і креслить тирс його ялинний

Котику-Воркотику,
йдеш ти звідкіля?
— У палаці був я, бачив короля!
Котику-Воркотику,
що ж ти там робив?
— Я під ліжком мишку мало не схопив!

Івану Малковичу

Де ми ходили,
де ми бродили,
де мандрували –
стежки-доріжки,
плаї-плаєчки
позаростали.

Стежка не скине
з себе травичку
мокру на

Навесні, напровесні
В нашому садку
Ми посадим яблуньку,
Гарну та струнку.
Ми маленьку яблуньку
Поливаємо,
Ще й веселу пісеньку
Заспіваємо.
Рости, рости,

Глянь, яка красунечка
посеред ріки
розпустила весело
білі пелюстки.

А над нею сонечко
й синява ясна,
пурхають метелики
білі, як вона.

Може, їй з