Різдвяні

Тільки-но збудували місто
І навіть ще не встигли його заселити
А вже пророк Єремія плакав над ним
Як над давно спорожнілим

І з кожної його сльози
Тоді виростало при всякім

Хрипить динамік на базарній площі.
Над ним іде приский циганський дощик.
І ні душі. Лиш кури, мухи, кінь.
Клавіатура сонної ріки.
Зелений вулик. І червоний вулик.
І весело тут

Прибій гуде не вперше і не вдруге,
Проходить шторм у дальньому краю.
Я знов, моя сивіюча подруго,
При березі замислений стою.

На цій землі, де наша тінь упала,
Лежать сліди

Як дар життя, безцінний дар
я серця жар беріг.
Я перейшов сто сот доріг
як воїн і владар
і все знайти тебе не міг,
і дощ косий, і лютий сніг
мене вночі збивали з ніг
і

Містечко.
Витерті вузькі пороги,
Що стисли вуличок вузький потік,
І клапоть неба, сірого й слизького,
Шпилем зухвалим прип’ятий навік,
І брук завулків, за століття стертий,

Сіріє в дзеркалі обличчя.
Сплива донизу день за днем.
Людинонько, благенька свічко,
не захлинись своїм вогнем.
Не обпечись вечірнім смутком
сорокарічного лиця,
коли у горлі

Ох, яке було би свято!
Хто би того не хотів,
щоб на всій землі гармати
заряджали конфетті.

Як раділи б мами й тата,
коли б скрізь, на всій землі,
йшли солдати в

Любов — то щастя, — кажуть. Чорт хіба
такеє щастя людям дав!
Він, певно, пекло провернув до дна,
поки її, прокляту, вишукав!

Шуми, шуми, діброво тиха!
В любовних думах нас колиш.
Людей нема, все сном вже диха,
лиш, соловейку, ти не спиш.
Діброва під твій спів вторує,
криничка шепче і

Був час, як я любовно жив,
та не було се на земнім просторі:
я десь витав посеред райських нив,
де шовк-трава, гаї, небесні зорі
не бачили ще хмарочки,
не чули грому, не лякались

Марії Л.

Нащо журба і туга тая,
коли нічого не докаже,
хоч серце з болю завмирає?
Дарма!.. Судьби веління враже
тверде… Нічого ти не втнеш,
хоч море сліз

Минули за годами годи,
найкращії годи;
сплинули, як в річечці води,
неспинені води.

Я ждав, я чекав тебе, доле,
щасливая доле;
моє теж засієш чей поле,
оглянеш хоч

В розкішній залі світло сяє…
В шклянках вино… Вечеря йде;
Господар ласкаво вітає,
Громада весело гуляє
Та про голодних річ веде.

А там на вулиці цікава
Голота під вікном

Будь кришталем, коли ти з каміння,
будь фіалком, коли ти ростина,
соловієм, коли ти пташина,
а любов’ю, коли ти людина.

Під впливом моря чарів могутніх
росте бажання жить і жить
і під погоду і негоду
робить на Вкраїну, робить!

Хвилюй, хвилюй, сердите море,
І хижим звіром завивай:
Бушуй і скелі на просторі
У білу піну убирай.

Реви, бушуй, сердите море,
Людські ридання заглушай;
І кров, пролитую

Спокою рабського не хочу я,
Рабом в покої жить не вмію,
Дарма, що тілом я марнію,
А житиме повік душа моя!

Спокою рабського не хочу я!..
Він гірш мені нудьги, неволі,

Не дорікайте їй гріхом,
Ви більш її грішили,
Не дорікайте женихом –
Вона його любила.

Не дорікайте їй за те,
Що серця не спинила
І чувство чистеє святе
Не знать з

Розцвітають літа
В невимовній красі.
І тепер доброта,
Доброта на часі.

Вже не стогне Дніпро,
Хвилі в далеч течуть.
Ті, що творять добро.
Мусять добрими буть.

Прощайте, росяні долини
І села, сповнені краси.
Прощай, мій краю тополиний,
Уже за Доном ти єси.
Не замовкає бій шалений.
В донській іду я стороні.
Вперед поглянеш — сад