Різдвяні

Ми посадим липи та клени —
буде наше місто зелене.
Ми посадим в полі тополі —
хай вони зростають поволі.

Ми обсадим школу бузками
та обів’єм площі квітками,
Хай ростуть

Вийду ніччю до води –
Ой, Дунай-ріка,
Ой, поля мої, сади –
Юність гомінка.

Я нічого не втаю
В серці молодім.
Первоцвітами в маю
Заквітчаю дім.

Замету тобі

Є на світі чоловік Бах-Тарах.
Він ховається завжди по кутках.
Він за шторою сидить і мовчить.
Він за шафою сопе уночі.

Прошептав чоловік Бах-Тарах:
— Є в буфеті бабусинім

Їх дві сестри.
Одна – сміється,
А очі снують проміння в чорну воду,
Наче сонце у весняну повінь.
Така задумлива глибінь аж сяє.
Вона мене так обнимає,
Як теплий май

Раннє сонце, наче паляниця
З печі – розрум’янена, м’яка…
Я біжу по воду до криниці,
Десь коса дзвенить з-під молотка.
Може, мати вийме на лопаті
З печі, як на небі,

Свиснув поїзд, дихання прискорив,
Тільки ніч — і летить вдалині
Повз зелені вогні семафорів
І повз зір мерехтливі вогні.

Повз кущі і дерева похилі,
Повз туманних озер

Тільки-но збудували місто
І навіть ще не встигли його заселити
А вже пророк Єремія плакав над ним
Як над давно спорожнілим

І з кожної його сльози
Тоді виростало при всякім

Вночі усе не так.
Вночі, коли ти спиш,
літає в небі рак,
балакають стовпи.

Вночі танцює польку
із брамою паркан
і квітнуть парасольки
на сніжних

Сусідка моя — чарівниця —
годувала надвечір родзинками
у клітці золоту Жар-птицю
з очима-намистинками.

І як воно трапилось — хто його зна —
та тільки дверцят не замкнула

Лілі Семеновій

Коли б на світі були блакитні помаранчі
І їх поперек ножем перерізати —
Розріз був би такий, як зіниці коханої,
Тільки розміри були б різнії.

Коли

Вагон постукує, як серце унизу,
Коли душа захлинається жахом,
І, немов розгніваний
Везувій,
З махом
Летючи,
Сопе паротяг.
Ускочили в осінній ліс,
Як хлопці у

В прочахлім Києві, в дворі на Прорізній,
Поміж глухих руїн побачив я рояль.
Натиснувши на бронзову педаль,
До клавішів торкнувся — тихий жаль:
Нє пощастило вижить ні одній

Як дар життя, безцінний дар
я серця жар беріг.
Я перейшов сто сот доріг
як воїн і владар
і все знайти тебе не міг,
і дощ косий, і лютий сніг
мене вночі збивали з ніг
і

От так місто!
Ну і місто!
За сто тисяч літ не з’їсти.
І якщо ти з’їв будинок,
чи крамницю, чи готель —
не хвилюйся: дивом дивним
з-під землі новий зросте.
Там будинки

Ще тільки півжиття пройшло,
А в голові туман утоми…
Кому потрібен я такий? —
Нікому.
А може, то печаль
Життя, що відліта?
Не утікайте швидко так,
Літа, мої літа!

Старий гуцуле, ось мій кріс,
Мені вже зайвий він…
Бери мій кріс, сідай на віз
І їдь мерщій в загін.

Знайдеш найстрашого у нас,
Що сива борода,
Скажи, що виконав наказ

Скінчилася гра, і м’ячик упав,
Неначе в пісок його хто укопав!
Ми всі заніміли, бо там, на вуглі,
З’явилася жінка, чорніша землі!
Розводила руки, а ноги — колоди,
Ішла і

Один манекен, синьоокий шатен,
сказав манекену в хустинці блакитній:
— Давайте із вами дружить, манекен!
— Я згодна. Так сумно без дружби на світі!

Машини гукали до коней: —

Смолистий соняшника дух,
Що жовтим решетом вдивляється, до сходу,
Бо, як жертовник, день потух,
І п’яно снить про теплу насолоду
На тонкому стеблі ой синя, синя стружка.

Із доріжки до доріжки
Полетіли влучні сніжки,
І почався білий бій,
Закрутився у сувій.

Закрутився, покотився.
Під горою зупинився.

Зверху сніг і знизу сніг,
І ніхто