Різдвяні

Сусідка моя — чарівниця —
годувала надвечір родзинками
у клітці золоту Жар-птицю
з очима-намистинками.

І як воно трапилось — хто його зна —
та тільки дверцят не замкнула

Запінені вали метушаться і підбігають
До чола спітнілих скель.
Піна на вітрі,
Мов цікава біла гуска,
Витягає довгу шию з зеленої хвилі уверх —
Хоче заглянуть на

Лілі Семеновій

Коли б на світі були блакитні помаранчі
І їх поперек ножем перерізати —
Розріз був би такий, як зіниці коханої,
Тільки розміри були б різнії.

Коли

Неначе пас на паровій машині,
Летить шосе, гойдається в очах.
Зненацька – стоп!..
За трасою в шипшині
Розлігся Час,
Провітрився, прочах
І задрімав.
Наснились дні

Раннє сонце, наче паляниця
З печі – розрум’янена, м’яка…
Я біжу по воду до криниці,
Десь коса дзвенить з-під молотка.
Може, мати вийме на лопаті
З печі, як на небі,

Старий гуцуле, ось мій кріс,
Мені вже зайвий він…
Бери мій кріс, сідай на віз
І їдь мерщій в загін.

Знайдеш найстрашого у нас,
Що сива борода,
Скажи, що виконав наказ

Вали чергують мутне божевілля
Звуками різними в гальці і гравію,
Свистом, шипінням і цукряним гамором:
Як осінній вітер в ковилі,
Як юга в телефонних дротах.
Мов сотні решет

Прозорий студінь, мов насіння людське.
Тремтить одірваний од хисткої стихії,
Що голубим мусліновим покровом
Ритмічно укладається на пружні хвилі.
Морська вода ласкаво обнімає

Ще тільки півжиття пройшло,
А в голові туман утоми…
Кому потрібен я такий? —
Нікому.
А може, то печаль
Життя, що відліта?
Не утікайте швидко так,
Літа, мої літа!

Вночі усе не так.
Вночі, коли ти спиш,
літає в небі рак,
балакають стовпи.

Вночі танцює польку
із брамою паркан
і квітнуть парасольки
на сніжних

От так місто!
Ну і місто!
За сто тисяч літ не з’їсти.
І якщо ти з’їв будинок,
чи крамницю, чи готель —
не хвилюйся: дивом дивним
з-під землі новий зросте.
Там будинки

Один манекен, синьоокий шатен,
сказав манекену в хустинці блакитній:
— Давайте із вами дружить, манекен!
— Я згодна. Так сумно без дружби на світі!

Машини гукали до коней: —

Ох, яке було би свято!
Хто би того не хотів,
щоб на всій землі гармати
заряджали конфетті.

Як раділи б мами й тата,
коли б скрізь, на всій землі,
йшли солдати в

Прибій гуде не вперше і не вдруге,
Проходить шторм у дальньому краю.
Я знов, моя сивіюча подруго,
При березі замислений стою.

На цій землі, де наша тінь упала,
Лежать сліди

Свиснув поїзд, дихання прискорив,
Тільки ніч — і летить вдалині
Повз зелені вогні семафорів
І повз зір мерехтливі вогні.

Повз кущі і дерева похилі,
Повз туманних озер

Тільки-но збудували місто
І навіть ще не встигли його заселити
А вже пророк Єремія плакав над ним
Як над давно спорожнілим

І з кожної його сльози
Тоді виростало при всякім

Як дар життя, безцінний дар
я серця жар беріг.
Я перейшов сто сот доріг
як воїн і владар
і все знайти тебе не міг,
і дощ косий, і лютий сніг
мене вночі збивали з ніг
і

Сіріє в дзеркалі обличчя.
Сплива донизу день за днем.
Людинонько, благенька свічко,
не захлинись своїм вогнем.
Не обпечись вечірнім смутком
сорокарічного лиця,
коли у горлі

Стережіться, поети, глибинного слова,
Для якого не треба блискучих прикрас.
Гіркота його вічна і ніжність раптова
Мають силу цілющу і спалюють нас.

Скінчилася гра, і м’ячик упав,
Неначе в пісок його хто укопав!
Ми всі заніміли, бо там, на вуглі,
З’явилася жінка, чорніша землі!
Розводила руки, а ноги — колоди,
Ішла і