Різдвяні

Лілі Семеновій

Коли б на світі були блакитні помаранчі
І їх поперек ножем перерізати —
Розріз був би такий, як зіниці коханої,
Тільки розміри були б різнії.

Коли

В прочахлім Києві, в дворі на Прорізній,
Поміж глухих руїн побачив я рояль.
Натиснувши на бронзову педаль,
До клавішів торкнувся — тихий жаль:
Нє пощастило вижить ні одній

— Журавлики-журавлі,
Де літали ви, малі,
Де бували?
— Ми у теплі краї,
У казкові гаї
Мандрували.

— Розкажіть, журавлі,
Як на дальній землі
Зимували?
— Ми в

Поле. Шляхи. Могили
і чебреці, чебреці.
Ліс, цукроварні, села,
ніж і одріз у руці.
З братом пішов я в повстанці
(брата тепер нема!
за Перекопом на станції
плакав по

Ще тільки півжиття пройшло,
А в голові туман утоми…
Кому потрібен я такий? —
Нікому.
А може, то печаль
Життя, що відліта?
Не утікайте швидко так,
Літа, мої літа!

Старий гуцуле, ось мій кріс,
Мені вже зайвий він…
Бери мій кріс, сідай на віз
І їдь мерщій в загін.

Знайдеш найстрашого у нас,
Що сива борода,
Скажи, що виконав наказ

Ходить сон коло хати,
Сивий сон волохатий.
В нього білі подушки,
Ковдрочка із вати,
Медові дає ріжки
Всім, хто буде спати.

…То диму молоко душа на жито точить,
З телячих стійл йдемо в шатро сталевих днів,
Маячить шлях один й не підуть наші очі
Ловити злота цвіт, блукати по стерні.

Бузок дзеленькотів

Смолистий соняшника дух,
Що жовтим решетом вдивляється, до сходу,
Бо, як жертовник, день потух,
І п’яно снить про теплу насолоду
На тонкому стеблі ой синя, синя стружка.

Із доріжки до доріжки
Полетіли влучні сніжки,
І почався білий бій,
Закрутився у сувій.

Закрутився, покотився.
Під горою зупинився.

Зверху сніг і знизу сніг,
І ніхто

Душа моя пливла вночі по той бік Лети
І стріла там твою в беззоряних пітьмах,
Пізнались дві душі, і наче дві планети
Злились вони в одну. І став хаос в світах,
Схитнулися німі,

Гомоніли люде:
«Та що з того буде?!»
Гомоніли люде:
«Ми вже омертвіли!»
Гомоніли люди:
«По степах широких
Вже не встати — спати
Нашій Україні!»
А Вкраїни доля
З

Свиснув поїзд, дихання прискорив,
Тільки ніч — і летить вдалині
Повз зелені вогні семафорів
І повз зір мерехтливі вогні.

Повз кущі і дерева похилі,
Повз туманних озер

Ох, яке було би свято!
Хто би того не хотів,
щоб на всій землі гармати
заряджали конфетті.

Як раділи б мами й тата,
коли б скрізь, на всій землі,
йшли солдати в

Один манекен, синьоокий шатен,
сказав манекену в хустинці блакитній:
— Давайте із вами дружить, манекен!
— Я згодна. Так сумно без дружби на світі!

Машини гукали до коней: —

Як дар життя, безцінний дар
я серця жар беріг.
Я перейшов сто сот доріг
як воїн і владар
і все знайти тебе не міг,
і дощ косий, і лютий сніг
мене вночі збивали з ніг
і

Вночі усе не так.
Вночі, коли ти спиш,
літає в небі рак,
балакають стовпи.

Вночі танцює польку
із брамою паркан
і квітнуть парасольки
на сніжних

Скінчилася гра, і м’ячик упав,
Неначе в пісок його хто укопав!
Ми всі заніміли, бо там, на вуглі,
З’явилася жінка, чорніша землі!
Розводила руки, а ноги — колоди,
Ішла і

От так місто!
Ну і місто!
За сто тисяч літ не з’їсти.
І якщо ти з’їв будинок,
чи крамницю, чи готель —
не хвилюйся: дивом дивним
з-під землі новий зросте.
Там будинки

Прозорий студінь, мов насіння людське.
Тремтить одірваний од хисткої стихії,
Що голубим мусліновим покровом
Ритмічно укладається на пружні хвилі.
Морська вода ласкаво обнімає