Різдвяні

Пли-ве-сна-ми-ве-чір,
Ледве вії мружить,
Синяву мережить
Хмарами байдуже.

Тихо ти… Холоне
Обрій злотожеврий,
В пристані – долоні
Простині

Срібна паморозь
над скронями
Заіскрилась…
зацвіла…

На чолі від бур, від холоду
Чорна-чорна борозна.
Це від горя, що замолоду
Довелось мені зазнать,

І тепер з

Небесної уламок чаші впав униз,
І зорі заблищали під ногами —
Чи справді ж то внизу Тифліс,
Окреслений огнями.

Весь час вгорі мінивсь небесний килим,
Немов красуня, кольори

Поле. Шляхи. Могили
і чебреці, чебреці.
Ліс, цукроварні, села,
ніж і одріз у руці.
З братом пішов я в повстанці
(брата тепер нема!
за Перекопом на станції
плакав по

Летять рожеві й сині гарні хмари,
Летять у край, де теплінь і весна,
І ще в снігах ввижається їм сонце,
І північ їм не темна й не тісна.
Їх не гнітять зимовії кайдани,
Бо в

Снують москалики по сходах,
І сонце в чорній хвилі висоти.
Терасами садів, терасами городів
До сонця осені підходиш ти.

Ти хочеш спать – тепер така утома,
Спать хочеш ти,

Кучерявий вечір
Чеше чорний чуб,
Притуливсь до мене
До гарячих губ.

Зорі мої, зорі,
Золоті шляхи,
Я ще так ніколи
Нічки не любив.

Ти моя,
Ну що я,
Я ж

Ти не злякалась. Тихо ждеш, покірно.
І чую я: розсипавсь мур, як стій.
Одплила кров із ран і, мов олій,
Бальзам, ти їх лікуєш вірно.
І бачу щедрість я твою офірну —
Я перший

На вулиці свято —
у вікнах дівчата
з хлопцями заводськими
ще й за рученьки взялись.

— Ой куди ж ми йдемо,
парубки кремезні?
— У завод! У завод!
— Ой хотілось,

І знову теплінь, як раніше,
І гріє сонце, й вітер спить,
І до життя любов’ю дише
Розкішний гай, що весь тремтить;
Далеко всі турботи світа,
Затихли пориви

Б’є за вікном копитом кінь.
Туман гойдається і лине в ніч різдвяну.
Мороз синіє… І святий пеан
Гудуть осніжені соборні бані.

Гуде Різдво: лунають колядки,
В гудінні сяє

— Журавлики-журавлі,
Де літали ви, малі,
Де бували?
— Ми у теплі краї,
У казкові гаї
Мандрували.

— Розкажіть, журавлі,
Як на дальній землі
Зимували?
— Ми в

Вночі усе не так.
Вночі, коли ти спиш,
літає в небі рак,
балакають стовпи.

Вночі танцює польку
із брамою паркан
і квітнуть парасольки
на сніжних

Лілі Семеновій

Коли б на світі були блакитні помаранчі
І їх поперек ножем перерізати —
Розріз був би такий, як зіниці коханої,
Тільки розміри були б різнії.

Коли

Раннє сонце, наче паляниця
З печі – розрум’янена, м’яка…
Я біжу по воду до криниці,
Десь коса дзвенить з-під молотка.
Може, мати вийме на лопаті
З печі, як на небі,

В прочахлім Києві, в дворі на Прорізній,
Поміж глухих руїн побачив я рояль.
Натиснувши на бронзову педаль,
До клавішів торкнувся — тихий жаль:
Нє пощастило вижить ні одній

Дуже хвастав Дід Мороз:
«Я страшніший бур і гроз.
Вже кого полоскочу —
Не до сміху,
До плачу.
Я нікого не боюсь,
Всім дошкулити берусь».
Тут з’явилася

Прозорий студінь, мов насіння людське.
Тремтить одірваний од хисткої стихії,
Що голубим мусліновим покровом
Ритмічно укладається на пружні хвилі.
Морська вода ласкаво обнімає

Свиснув поїзд, дихання прискорив,
Тільки ніч — і летить вдалині
Повз зелені вогні семафорів
І повз зір мерехтливі вогні.

Повз кущі і дерева похилі,
Повз туманних озер

Прибій гуде не вперше і не вдруге,
Проходить шторм у дальньому краю.
Я знов, моя сивіюча подруго,
При березі замислений стою.

На цій землі, де наша тінь упала,
Лежать сліди