Різдвяні

Тихий вечір, тихий, красний.
Над горами місяць ясний
Пасе зорі, завертає,
На трембіті виграває.

Ходить місяць аж до ранку,
Зоря вийшла на полянку.
Ой

Беручка, чемненька
Дівчинка Оленка, –
Цілий тиждень у роботі,
А все веселенька.

В понеділок пряла,
У вівторок ткала,
А в середу у череду
Овечки загнала.

У

Щедрик, щедрик, щедринець!
Ой, який я молодець:
Прийшов посипати –
Забув зерна взяти…

Та маю в кишені
Гороху з півжмені.
Сію, вію жито
У зимі на літо.

Нехай

В удовичій одежі йдеш
Через сей світ
І ноги на терни кладеш
Вже сотки літ.
Зі змучених грудей трясеш
Кровавий слід.
І руки сковані несеш
Вже сотки літ.
Падеш, як

Ранок – Стремління. Південь – Розпука.
Вечір – Вмирання.
Зустрічі Мертвих. Вічна розлука. Смертне співання.
Ждання покою. Сум. Безнадійність. Туга жорстока.
Регіт безжальний,

Пішло в ліс
Чотири свинки,
Клали жолуді
В торбинки.

Хоч були
Недовго в лісі,
Жолудів
Зібрали вісім.

Між собою
Не сварились,
А порівну
Поділились!

Кинь за мене, моя нене,
свій журливий страх;
через це життя злиденне
знайду простий шлях.

Дух Твій з міццю чарівною
при мені вита,
то в життю й під зла вагою
не

Бездомних псів, що лижуть кість суху,
Надгороди притулком теплим, Боже,
Вкажи брудним ропухам купи листя
І гайворонам їх колючі гнізда.

А тим, хто злочин тління

І
Як зрозумів я чистість, то підвівся Диявол.
Був, як стіна округ, цей велетенський торс,
І волохаті руки, і немов навала
Мідяних голосів, мідяних злих валторн.
І страх мене

Сницеру дана урочна робота:
Взяв він уламок од чистого злота
І для бенкетів, запевне веселих,
Викував сутий і хупавий келих.

Глибоко карбами грані обводив,
Паростки й листя

Коли на себе збоку глянуть можеш
І знаєш добре, як собою кинуть,
Як трапити і — взяти (без уваги
На похвалу, чи кпини), — ти є муж.
І то час мужности, то не — юнацтво,
Не

Радуйся, земле чорна, кріпка.
Тіла і крові причастя приймаєш…
Кров’ю насичене лоно твоє
зродить Титана,
Велетня помсти
за вчасну їх смерть!..

* * *

Сотні

На світі сонце, воля, радість, рух,
встають держави й гинуть, а твій дух
кружля при тім, котрому ти віддана,
в тісних границях хатки чи палати.
Твій світ – колиска малого диттяти,

Три дні метелиця мела,
Заносила путі,
Три дні не виїхать з села,
Ні пішки не пройти.
Буксують “емки” у снігу,
Буксують грузові.
Збивають зайця на бігу
Бурани снігові.

Надворі день і відблиски морозу,
Надворі знов зима
Пливе, кружляючи з діброви
Човнами білими до нас.

Тікає вітер в далечінь…
А вулицями сніг
Як золотий ячмінь
Колоссям

Не згинайсь, угамуй своє горе;
Знай — надії твої чарівні
Згоять разом зневірення хворе,
Розцвітуть, мов квітки запашні.

Не довіку конатимеш в горі;
Потривай лиш: розтануть

Душно конать у знесиллі…
Дайте повітря на мить!
Раз до цілющої хвилі
З ліжка мене підніміть!

Дайте-бо, дайте зітхнути
Вільно, щасливо — хоть раз,
Серцем від мук

Вийду ніччю до води –
Ой, Дунай-ріка,
Ой, поля мої, сади –
Юність гомінка.

Я нічого не втаю
В серці молодім.
Первоцвітами в маю
Заквітчаю дім.

Замету тобі

Під пахвою у мене скло
Тихесенько дзвенить у скриньці,
Дивлюсь — на обрію веслом
Зоря гребе у східній криці.

Дружок мій любий — діамант —
З кишені блузи щулить око,
Ох,

Душа – се конвалія ніжна,
Сокрита у темному лісі,
В ній мрія таїться кохана.
Для неї вона й розцвітає,
Нікому незнана…
Душа — се безсилая квітка,
Що пахощі ллє, але