Різдвяні

Сьогодні в нас ялинка
В дитячому садку.
Засніжена хатинка
Під нею у кутку.

В хатинці на порозі
Снігурочка сама.
А Дідуся Мороза
На святі ще нема.

І ми, немов

Поливалко-поливальнице,
На вгороді помагальнице!
Набери з криниці
Свіжої водиці,
Поливай капусту,
Щоб клалася густо,
Щоб вродила головата,
То буде що

Був собі десь паперовий кораблик.
Возив той кораблик зернята із яблук.
Ходив той кораблик за тисячу миль,
Ходив, не боявся туманів і хвиль.
Ішов по калюжі, ішов по струмку,
Аж

В зоопарку шум і гам,
Новина сьогодні там —
Привезли карамель
Із далеких земель.
Що воно за дивина?
Оцього ніхто не зна.
Каже мавпа Чика:
— Це тварина дика.—
Каже

Ніхто ні хусточкою не махав,
і не казав ніхто “прощай”,
коли мій поїзд від лісів і трав
мене відвозив у ґранітний край.

А згарища і вдень, і в тьмущу тем
в нещаснім, змученім

Скаче Дбайко осокою
Із лічилкою дзвінкою:
— І не жарко, І не парко:
Заснувала небо хмарка,
Стала темною ріка, —
У лелеки тінь зника.

Он він шию вигина,
Виглядає: де

— Це, Дбайку, що за грядка?
— А там росте загадка:
В ряснім зеленім листі,
В краплистому намисті.

Коли цвіла — біліла.
Як спіла —
Рум’яніла.

Тепер

До тебе не байдужий я і нині
і може вже таким і пропаду
за те, що ти пекельної гордині
не шкодував віддати за мету…
За те, що в п’ятницю ти в сірій хмарі
зневаги під дверима

Ні місяць не світив тоді ні зорі,
чорніла ніч, і чорний був Дунай,
і Відень, ніби гуща тьми надворі,
стояв, не звіяний вітрами в гай.
Та в мене у душі ясніли дикі
й

З хмар бобових цар Горох
Приземлився
прямо в мох.
Цілу ніч і день проспав,
Доки вдяганку дістав.
І тепер він вбраний
В одяг полотняний.
А наткали павуки
Полотна на

Під повстання два панки
На коршмі гуляють,
Цілуються, як брати,
Приязнь запивають.
Ото собі й запили,
І поцілувались,
Але тілько москалі
В коршму увігнались. —

Наварив багач, напік:
Батюшки чекає.
Батюшка лиш на поріг —
От він і вітає:

«На тепленьке, в добрий час!
Тілько що зробили…
Та де ж то ви так були,
Батюшечко

Розказував циган раз
За смерть свого сина:
«Ще ніхто так не вмирав,
Як моя дитина.

Тілько-то вже смерть прийшла,
А він на всю хату:
«Тату! Тату! — закричав, —

I
За селом десь у дубині
В невеликії хатині
Жила бабка Гнибіда,
З нею дочка молода.
Бабка в гріб уже ступала —
Ізісохла, ізів’яла
І лишилася краси,
Як билина без

Довелося на віку
Глухому з губатим
Раз у церкві, на біду,
У парі стояти.
І губатий що почне
«Отченаш» читати,
То так губи і складе,
Як ніби свистати.
Довго глухий

Поволі звіває тумани
вечірня зоря з висоти,
і в полі високі майдани
гучнішають від самоти.
Поволі темнішає поле
й до місяця сяє в росі,
та очі мої вже ніколи
сльозами

Розкипається горох,
Наймит — що діяти?
Іде в церкву до попа
Обідати звати.

Розштовхує мужиків
І сажею маже.
Піп якраз стоїть з хрестом,
А той йому й каже:

«Та

Сидить москаль на стільці,
Аж куриться, бреше,
А ляхва кругом стоїть,
Тілько вогню креше.
« От, – прибріхує москаль, –
Раз була потіха:
В одні сутки п’ятсот верст
Я

Став багатий колись пан
Короля благати,
Щоб король йому зволив
Воєводство дати.

А король йому й сказав:
«Відгадай три штуки,
Відгадаєш — тогди на!
А як ні — на

Стоїть циган на снігу,
Мужик проїжджає.
«Чи не хочеш ти хреста?» —
Мужика питає.

«Чом не хочу?» — каже той.
«Дай же десять грошей,
Будеш собі мати хрест