Різдвяні

Засумуй, трембіто,
Та (й) по всему світу,
Що зів’яло галичанам
Сорок тисяч цвіту.

Засумуй, трембіто,
Та (й) на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець, ні

В опівночі на полу
Мужик пробудився,
Штани собі розпустив,
На жінку звалився.

Навпомацки затиснув —
Жінка — як не чує,
А синочок з-поза них
Все собі пантрує.

І

На підсінні в малій хаті
Сидить старий хусит,
Вопівночі над талмудом
Бородою трусить.

І, як рабин, зачитався,
Читає, читає!..
А з підсіння запорожець
В вікно

«А чи знаєш ти, Романе,
Батько під судом:
Іспійняли неборака
Над чужим добром…»

«Мого батька?.. Де спійняли?»
Циганчук спитав.
«Таки в нашії ж коморі —
Бодню

Хлопці-молодці,
Пийте, гуляйте!
Жваві дівчата,
Хлопців кохайте!

Бо весна одна —
Згадайте, люди!
І в нас другий раз
Весни не буде!..

Шумує вино,
І мед і

Їден іде мазур
По сім боці річки.
Другий глухий мазур —
По тім боці річки.

Сей того питає:
«Jak sie masz, moj mily?» [2]
А той йому каже:
«Do rzepy chodzilem!»

Що, горілка там чи кров?
Плеще, плеще чарка пінна,
Ну ж, голубко, ну, незмінна,
Як не втіхи — дай отрути!
Щоб життя нудне забути,
Вип’єм швидше! вип’єм знов!

Що там —

Ти чуєш, як жалібно кобза гуде,
Аж стогін з грудей вириває, —
І в голову думка невтішна іде,
І мрію веселу вбиває.

Здається, не кобза, а мати сама
Над рідними дітьми ридає,

Поливалко-поливальнице,
На вгороді помагальнице!
Набери з криниці
Свіжої водиці,
Поливай капусту,
Щоб клалася густо,
Щоб вродила головата,
То буде що

Мамо люба, ми до тебе
Нині прибігаєм,
Щирі-щирі побажання
Тут тобі складаєм.

Ми твої маленькі діти
Щиро просим Бога,
Щоб стеріг тебе від лиха,
Від припадку

В нічку беззоряну
Ниву неорану
Дощик полив.

Там, замість житечка,
В теплеє літечко
Терен зацвів.

Щирим новаторам,
Щастя фундаторам
Будуть вінки:

Пітьми

I
За селом десь у дубині
В невеликії хатині
Жила бабка Гнибіда,
З нею дочка молода.
Бабка в гріб уже ступала —
Ізісохла, ізів’яла
І лишилася краси,
Як билина без

Вже зима мете снігами,
Вкрилась льодом гладь ріки,
Не сидиться коло мами —
«Ой, пустіть нас на санки!
Ми у парк на річку підем,
Ми подивимось у гай,
Чи туди до нас не

Ласкава мла вкриває тихий обрій:
Сліпучий диск на ньому відгорів —
І ліс замислений в покорі добрій
На барви бронзи, злота і цинобри
Смарагди шат своїх перемінив.

Любило

Був собі десь паперовий кораблик.
Возив той кораблик зернята із яблук.
Ходив той кораблик за тисячу миль,
Ходив, не боявся туманів і хвиль.
Ішов по калюжі, ішов по струмку,
Аж

Усе засипав білий сніг.
А з ним — одлига на поріг.
І ми в дворі, де я живу,
Зліпили казку снігову.

Ось ведмідь — товстий дивак —
Сніжку пробує на смак.
Ось

Сповнений злоби до людського роду, вагався диявол
В виборі згуби йому: голод, чума чи війна?
Але по пильній надумі згадав про четверте, найкраще:
Вкинув у доли земні в’язку догматиків

— Це, Дбайку, що за грядка?
— А там росте загадка:
В ряснім зеленім листі,
В краплистому намисті.

Коли цвіла — біліла.
Як спіла —
Рум’яніла.

Тепер

Моя голото, моя доле!
Чого на тебе завше грім,
Чого не квітне тобі поле
Із теплих водами дощів?
Збиваєш нігті об могили
І заливаєш кров’ю степ…

У мисці борщ пісний,

Сидить москаль на стільці,
Аж куриться, бреше,
А ляхва кругом стоїть,
Тілько вогню креше.
« От, – прибріхує москаль, –
Раз була потіха:
В одні сутки п’ятсот верст
Я