Різдвяні

Ледве доноситься гул —
Крики голодних хозар…

Десь темносиній Інгул,
Жовтня холодний пожар.

Десь стукотять потяги —
Шпола — Цвіткове — Тальне.
Там, за серпанком юги,

 безумна пустеля надхненним, як мати
Смаглі груди розкрила свої.

О. Ольжич.

І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха

По ордані [1], як звичайне
У людей буває,
Ходить батюшка з кропилом
Хати окропляє.
І, звичайне, як батюшка, —
Чого ж тут боятись?
Але одна молодиця —
Ні, таки

Прийшов мужик із празника,
Празник добре вдався:
Посиніла кругом шия,
І чуб підійнявся.

Прийшов в хату — ані слова…
На лаві сідає.
Аж підходить молодиця,
Мужа

Приїхали запорожці,
Короля вітають,
Король просить їх сідати,
Козаки сідають.

Сидять собі. В них жупани
Все кармазинові,
І самі такі храбренні,
Вуса

Хлопці-молодці,
Пийте, гуляйте!
Жваві дівчата,
Хлопців кохайте!

Бо весна одна —
Згадайте, люди!
І в нас другий раз
Весни не буде!..

Шумує вино,
І мед і

Стоїть козак коло груші
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.

Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди…
Отак дала б, та боїться,
Що то послі

Іде циган по діброві
(Десь лихе носило),
При нім пара вареників,
Люлька та кресило.

Чорний, темний, як та хмара,
По лісі блукає:
Іскривився, курить люльку…
Аж Лев

Возив мужик на ярмарок
Жидів цілу фуру…
Назад йому довелося
Везти одну Суру…

Як на збитки мужикові
Сура уродлива!..
Молоденька і тлустенька,
Сама

На підсінні в малій хаті
Сидить старий хусит,
Вопівночі над талмудом
Бородою трусить.

І, як рабин, зачитався,
Читає, читає!..
А з підсіння запорожець
В вікно

Стрілецька пісня

Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій
По згарищах руїни,
За рідний край, за нарід свій,
За волю України!

Ми йдемо в бій, земля дуднить,
Вадіють гори,

Ніч. У хаті зимно, темно,
Каганця дасть бі…
Бідна мати плаче ревно
В скрутоньці-журбі…

Хлипа з голоду дівчатко
З-під рядна в кутку;
Під грудима немовлятко
Скигле в

Шлях крутий… розжевріле, знай, сонце пече
Кам’яні розжевріли пороги…
Об загострий стрімчак ти скалічив плече,
В рині-приску попік свої ноги;
Надірвала, звела твої груди зла путь,

Сто років, сто літ потонули у млі,
Як голос твій знявся на рідній землі.

В ту добу все нишкло, могильні хрести
Жалобою неньку вкривали;
Як з дуба рве буря пожовклі листи,
Так

Чом в Тебе Дівчино Уста солоденькі

Човен хитається серед води,*
Плеще об хвилю весло.
В місячнім сяйві біліють сади,
Здалека видно село.

Люба дівчино прийди,

Парно, душно, як ніколи…
Все куня у млявім сні,
Лиш бринять пестливо бджоли
До гвоздик, що ген рясні –

Пишні мліють в сутім злоті,
Від жаги аж цвіт позблід…
Я ж холону й

Засумуй, трембіто,
Та (й) по всему світу,
Що зів’яло галичанам
Сорок тисяч цвіту.

Засумуй, трембіто,
Та (й) на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець, ні

Ізнов нудьга, непрохана кума!
І серце буцім жде якоїсь-то отрути…
Мовчи, бездольнеє! Недовго нам тягнути,
Доплентались, що й світла вже нема!

Чого чекать? Одурено

На вас, завзятці юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки,
Мою сподіванку єдину:

В вас молода ще грає кров,
В думках у вас немає бруду,
І в серці гріється

— Скажіть, люди добрі,
чи вчила вас мати,
виходячи з хати,
тихцем промовляти,

щоб ви не забули бува
сказать на дорогу слова:
— Святий ангеле,
ходім зі мною:
ти