Різдвяні

Дуже зранку, на світанку,
Шпарить котик на рибалку.
Котик миттю всівсь на грудку
Закидає в річку вудку.
До полудня просидів,
А нічого не зловив,
Бо забувся на гачок

За народними мотивами

Журавель для баранця
Накосив стіжок сінця
Та й майструє ясельця,
Не собі — для баранця.
Хай баранчик — добрий гість —
Із яселець сіно

А у мене є сестричка —
Трохи більша рукавички.
Ми із нею подружили,
Хоч вона й кричить щосили.
Мама каже, що всі діти
Так учаться говорити.
Я сестричку розважаю,
Сам їй

Бий, лови, держи медведя!
Клич людей, подай рушницю!
У сараки дєдя Федя
З колешні пірвав телицю!

Гонять ґазди з палицями,
Гомін горами лунає,
А медвідь заліз до ями,

Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще – для мене! – не заніс…
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс…

Не заблукають з хуторів лелеки, –
Хіба що

Море пожовклого листя,
Повінь зів’ялих квіток.
Бачу — а може, лиш сниться —
Тихий цвинтарний куток.
В мряці сіріє могила,
Хрест на могилі скрипить.
Біля хреста — моя

В душі солодкі муки втоми
з минулости, з безжурних літ,
а в серці народився спомин
про гарні дні, нежданий гомін —
юнацтва міт.

Пригадую, як скарб я втратив
колись, як

І
По долах, горбах, по верхів’ях
і ріках, що з тихих джерел
напровесні родяться в співах,
чуть гомін карпатських осель.

Крізь простір туманів, крізь дими
не видно ні

Колись давно тобою марив,
та розлюбилися чомусь
твоїх очей тумани карі
і охололии попіл уст…

А в згадці, радістю повитій,
ота любов чомусь свята,
й горять під попелом

 безумна пустеля надхненним, як мати
Смаглі груди розкрила свої.

О. Ольжич.

І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха

(Charles Baudelaire — Les phares)

Рубенс, розкоші сад, затони забуття,
Безлюбих м’язів плоть і пристрасть, і безсилля,
Та безнастанно в них тече живе життя,
Як в небі —

Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадиться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,
Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику

Як грім з ясного неба злинув грізно
на нас слів присуду страшний приказ:
збиратися, щоб не було запізно,
щоб злобою не посміявся час.

Збиратись, відступати з рідних

Ще сяє день. Ще високо блакить.
Далеко ще до вечора, єдина.
Мої обійми сильні і палкі,
І прийде час — ти подаруєш сина.

Я знаю — гуркотить лиха година.
Грядуть заліза й

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.
Тону так глибоко, як камінь той в морі,
Ні! так

Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.

І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі

Стала осінь луками ходити,
наснувала з павутин антен…
Літо, літо бабине, куди ти
захурчало в триста веретен?

Ох, бабусям, дідусям до серця
ця теплінь (підмічено давно)!

Пісенька-жарт

У неділю нашій Варі
пощастило на базарі

Для курей золотокоса
підкупила гречки й проса.

А для себе — босоніжки,
стало легше тюпать

Ми заховалися у дім,
Забутий осторонь галактик,
Де світ, мов атомний реактор,
Горить у безумі своїм.

Сей дім — як рай: ні суєти,
Ні світового безголов’я, —
Сьогодні,

Минулися мої ходи
Через огороди,
Минулися мої лази
Через перелази.
Лихо мені, горе мені,
Молодій дівчині:
Чорні брови козацькії
Задали кручини.
Другим щастя і