Різдвяні

Стала осінь луками ходити,
наснувала з павутин антен…
Літо, літо бабине, куди ти
захурчало в триста веретен?

Ох, бабусям, дідусям до серця
ця теплінь (підмічено давно)!

Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш – хвилі б’ють морем буремним,
знаєш – тяжко минали роки,

Як грім з ясного неба злинув грізно
на нас слів присуду страшний приказ:
збиратися, щоб не було запізно,
щоб злобою не посміявся час.

Збиратись, відступати з рідних

Je suis un fils de cette race…
E. Verhaeren

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий правправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.

І крізь

І вчора знову снилась Ти —
З пекучим зойком в тайні зору,
І степ, і села, і хрести
І свист херсонського простору.

Ішла розхристана й страшна,
Всміхалась божевільно-хитро, —

Ще сяє день. Ще високо блакить.
Далеко ще до вечора, єдина.
Мої обійми сильні і палкі,
І прийде час — ти подаруєш сина.

Я знаю — гуркотить лиха година.
Грядуть заліза й

 безумна пустеля надхненним, як мати
Смаглі груди розкрила свої.

О. Ольжич.

І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха

Знов захід буряний. Недобрий.
Знов пророкує кров’ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Що буде степ, руїна й вітер,

Що почорніє світ сей білий,
Що все живе пожруть пожежі,

Питаю крізь туман розлук:
Скажи, скажи, яка ж тепер Ти?
Влучив навік монгольський лук,
Чи воскресаєш в тиші смерти?

Так міцно зціплені уста.
Не затріпочуть скорбні брови.

1
Ясні очі, волосся шовкове,
що ласкавлять ці горді ґруні,
молодице, дівчино мальговин,
звабна феє родючих ланів!

За тобою вмиратимуть хлопці,
а від погляду твого

І
По долах, горбах, по верхів’ях
і ріках, що з тихих джерел
напровесні родяться в співах,
чуть гомін карпатських осель.

Крізь простір туманів, крізь дими
не видно ні

1

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий

Як боляче сяють у пам’яті храми,
Коли, ідучи на безумство і гріх,
Безрідні руїнники в шалі нестями,
Бува, обертають в румовища їх!

Жадаючи слави, ті виродки й нині
Готові

(Charles Baudelaire — Les phares)

Рубенс, розкоші сад, затони забуття,
Безлюбих м’язів плоть і пристрасть, і безсилля,
Та безнастанно в них тече живе життя,
Як в небі —

Ледве доноситься гул —
Крики голодних хозар…

Десь темносиній Інгул,
Жовтня холодний пожар.

Десь стукотять потяги —
Шпола — Цвіткове — Тальне.
Там, за серпанком юги,

Колись давно тобою марив,
та розлюбилися чомусь
твоїх очей тумани карі
і охололии попіл уст…

А в згадці, радістю повитій,
ота любов чомусь свята,
й горять під попелом

Ми заховалися у дім,
Забутий осторонь галактик,
Де світ, мов атомний реактор,
Горить у безумі своїм.

Сей дім — як рай: ні суєти,
Ні світового безголов’я, —
Сьогодні,

Ось іще одна осінь, як сум навісна,
І голодні вітри гудуть.
А палала ж весна, а гриміла ж весна,
Як останій суд —
Страшна!

П’яним плугом орала широкий простір,
Але в

Д. Донцову

Крик Ксенофонтових фаланг
На подих простору і солі —
І ось реве бурунний лан
Рабом вітрила і бусолі.

І розгортається безкрай,
І ширше — сапфірове

Пані, це вересня пізні дні,
Пані, невдовзі – жовтень:
Мов спалене на жертовнім огні,
Падає листя жовте.
Ні, не вагайтеся, поспішім:
Скоро дощі заплачуть.
Невже, нам