Різдвяні

Що кривавих пісень Тобі в жертву не ніс,
А беріг їх у серці на дні,
Що вінків не сплітав з Твого болю і сліз, —
Прости мені!

Що не млів, не ридав, співчуття не просив,
Хоч

Чому так рожі посумніли,
Скажи, скажи, чому?
Чому квітки в траві змарніли, —
Чи осінь ждуть німу?

Чом пташка жалісно співає
Між гіллям між сухим?
Чом з жовтих трав

Усе раділо там. Шляхи і перелоги
Нектар ранкових рос у захваті пили.
І тільки у степу, в пилюці край дороги,
Забуті усіма, волошка дві цвіли…

Не бачив їх ніхто. Покриті пилюгою,

Оцей наговорив багато хитрих слів,
оставив тьму дарів, що я їх не просив:
на погляд мій відвертий маску він надів,
мов хутра на ебен богатої краси.

Заразу жаху защепив у кров

Відношень дивних я знавець тонкий —
монаших шпетних змов у срібних горах
і слів, що ти проговорила вчора,
кладучи на полицю тарілки.

Двозначний погляд, стримано палкий,
твоя

Коня вороного сідлай
І, як зійде зоря,
Лети — чи море, степ чи гай —
До Дункана-царя.

Сховайся в стайні у куток,
Старий конюх там є;
Його спитай, котру з доньок
Цар

Восени ми тряслись в таратайці в село;
Вже на нивах нічого тоді не було,
Тільки що покотиполе вітром несло.

Ото з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки!
Сам покійник держав,

Ой кобзи рясно грали,
Лунав веселий сміх,
Мов звізди, очі сяли,
Сріблистий танець біг,
Сріблистий танець біг,
А кобзи перестали
Замовк веселий сміх,
Кінкети погасали,

Лісів дрімучих тишина,
Озер прозорих глибина,
Річкові хвилі голубі –
Це все – тобі.

І промінь сонячний, ясний,
І цвіт на дереві рясний,
І серце любляче моє –
Це все

Сашко в театрі побував
І став хвалитися — куди там!
— А я, татусю, розмовляв
З одним начальником сердитим!

— І що ж начальник той хотів?
Які до тебе в нього справи?
—

Такого хліба треба б замісити,
щоб в нім було і злетів, і покор,
щоб був їдою хворим, їддю ситим, —
та я ні пекар, ані прокурор.

Для мене білий місяць зорі меле.
Я із білків

Найкраща мрія перемрієсь,
Зчорніє сонце золоте,
А тихий смуток не розвієсь
Усе гніте, усе гніте…

Захотів, мабуть, Стецько
Друзів здивувати,
Бо узявся водночас
Троє діл справляти.

І читає вірші він,
І вмина суниці,
Ще й по радіо концерт
Слухає з

Мою колиску шум смерек пестив
І Пруту шуми;
Понад колибу зимний вітер вив
Болючі думи.

Мені табір овець ріднею став
У полонині;
Вже змалку — гей! — я верхи покохав

Не сховаєш обличчя в речей тихих плесах,
бо море його шумить.
Безумна жертва піднесених весен
не дасть відпочити на мить.

Не сховаєш обличчя в безмовнім коханні,
в притулках

Коби я міг, як тії білі квіти,
Що на твоїх чарівних грудях в’яли, –
Коби я завжди міг при тобі мріти,
Краси твоєї чаром зір поїти, –
Як білі квіти, що на грудях в’яли…

Коби

Хваливсь-вихвалявся Захар,
Який в нього гарний загар.
І тиждень, і два вихвалявся,
Аж поки в ставку не скупався.
Зів’яв тут відразу Захар:
Бо де ж це подівся загар?

Місяць кохати хоче,
він пісню кличе щоночі,
та заворожене ніччю
в камінь його обличчя.

Збуджений юнак снами,
в злобі закляклій заплямив
постелю мого весілля
піною

Хто це в лісі там говорить,
Хто це вітами шумить,
Чи береза білокора
З вітром тихо гомонить?

Чи то дуб старий, дебелий,
Казку так веде лісну;
Чи то граб стрункий,

Вбіг з альбомом нерозлучним
Вова в батьків кабінет:
— Ось поглянь, — гукнув він гучно, —
Змалював я твій портрет!

Тато глянув: — Що ж, чудово!
Тільки що це за дива?
Чом,