Різдвяні

Що кривавих пісень Тобі в жертву не ніс,
А беріг їх у серці на дні,
Що вінків не сплітав з Твого болю і сліз, —
Прости мені!

Що не млів, не ридав, співчуття не просив,
Хоч

Байка

Недавно все оце було:
Текла собі Ріка, широка й повноводна,
А оддалік дзюрчало Джерело, –
Вода була у ньому чиста і холодна.

І люди, як хотіли пить,
То

Восени ми тряслись в таратайці в село;
Вже на нивах нічого тоді не було,
Тільки що покотиполе вітром несло.

Ото з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки!
Сам покійник держав,

Найкраща мрія перемрієсь,
Зчорніє сонце золоте,
А тихий смуток не розвієсь
Усе гніте, усе гніте…

Лісів дрімучих тишина,
Озер прозорих глибина,
Річкові хвилі голубі –
Це все – тобі.

І промінь сонячний, ясний,
І цвіт на дереві рясний,
І серце любляче моє –
Це все

Коби я міг, як тії білі квіти,
Що на твоїх чарівних грудях в’яли, –
Коби я завжди міг при тобі мріти,
Краси твоєї чаром зір поїти, –
Як білі квіти, що на грудях в’яли…

Коби

Олесю Гончару

Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як

Ти мене не зови
В свій засніжений сад,
Бо ніколи туди
Не вернуся я знов.
Так, як юність моя,
Що не верне назад,
Так ніколи не верне
Вже наша любов.

Ти мені не

Відношень дивних я знавець тонкий —
монаших шпетних змов у срібних горах
і слів, що ти проговорила вчора,
кладучи на полицю тарілки.

Двозначний погляд, стримано палкий,
твоя

Мою колиску шум смерек пестив
І Пруту шуми;
Понад колибу зимний вітер вив
Болючі думи.

Мені табір овець ріднею став
У полонині;
Вже змалку — гей! — я верхи покохав

Захотів, мабуть, Стецько
Друзів здивувати,
Бо узявся водночас
Троє діл справляти.

І читає вірші він,
І вмина суниці,
Ще й по радіо концерт
Слухає з

Такого хліба треба б замісити,
щоб в нім було і злетів, і покор,
щоб був їдою хворим, їддю ситим, —
та я ні пекар, ані прокурор.

Для мене білий місяць зорі меле.
Я із білків

Хай я стану буйним вітром,
Хай я стану снігопадом,
Нехай зливою я стану,
Що змива пилюку й бруд!

Нехай громом стану грізним,
Нехай блискавкою стану,
Нажахаю всіх на

Пісні кують небесні ковалі,
співають ними синє тіло світу;
на м’язі серця блискавки поміту
карбують нам залізні королі.

Кував коваль в задрипанім селі
якогось безпросвітного

Вбіг з альбомом нерозлучним
Вова в батьків кабінет:
— Ось поглянь, — гукнув він гучно, —
Змалював я твій портрет!

Тато глянув: — Що ж, чудово!
Тільки що це за дива?
Чом,

Твій голос — то слізна без слів
Молитва білих квітів,
То тихий мелодійний спів
Із зазірних засвітів…

Твій голос — то страшний проклін, —
Аж серце каменіє…
Твій голос —

Не сховаєш обличчя в речей тихих плесах,
бо море його шумить.
Безумна жертва піднесених весен
не дасть відпочити на мить.

Не сховаєш обличчя в безмовнім коханні,
в притулках

Білого снігу високі намети
Знову до тебе закрили мій шлях…
Все про любов розказали поети,
Все співаки проспівали в піснях.

Сяє любов моя сніжно і чисто,
Казка прадавня отак

Ніч розписала небо
в синю домашню вазу.
Захлинулася електричка.
Комар в спориші принишк.
Замурзався я на роботі —
і мати примітила зразу
Заплямлені солідолом ще путні

Місяць кохати хоче,
він пісню кличе щоночі,
та заворожене ніччю
в камінь його обличчя.

Збуджений юнак снами,
в злобі закляклій заплямив
постелю мого весілля
піною