Різдвяні

Зорі падали так, як в могилу монети і люде.
Кров, розбещена слізьми, блищала, немов фольга.
Птахи брали на гнізда волосся твоє, а груди —
На сніги, на своє безголов’я моя

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

сплітаються пальці сплітаються очі і голови
на стоптаний пляц виповзають картаті слова
а ми залишаємось голими голими голими
ключиця сідниця коліно кулак голова

ховаємо очі за

не протерти потолами цю траву
не стелити попід ребра як верету
я нагадую зістарену сову
що впивається на покидьках бенкету

я занадто цим потворам потурав
трубадурив анемійне

Вертатись пізно.
Вже гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.

Сніги заснули
Під гру на лютні.
Уже минуле
Стає майбутнім.

Душевне серце
Зробилось

На вулиці, під брамою базару,
соромлячись, у сутінках стоїш
між продавців неясного товару
і темні ягоди, не кваплячись, їсиш.

Ти роздаєш по скляночці чорниці,
з коробки

Залізло сонце за бараки,
у річці хлопці ловлять раки,
коро́ви подають гудки:
“Стрічайте молоко, дітки́!”

Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а

Останній день своєї злої долі
ти на пустій панелі провела,
в старім пальті в дірках від молі
одеколон прострочений пила́.

Собаки грали, бились поліцаї,
всі ліхтарі електрику

Осінні дива́ злива змива,
барви плутає вітер.
Давай, іди – зривай плоди,
розписані золотом літер.

А. Апельсин. Сонця син.
Сік з вогняного

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так

Хай буде це не привселюдно сказано,
але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри:
з’їж пісний хліб – і правду говори!

Скрегонула зубами,
злості крихту вичавила
розпиральна машина –
заражена критицизмом дівчина!
Довго влюблялася
у відстороненого фіхтеанця,
довго вагалася
запросити до

Бавлячись людським мозком,
усіма його відгалуженими збоченнями,
сірою речовиною
з ланцетним лоском,
розрідженими нейронами й розродженими злочинами,
маючи політосвітський

З далекого моря занесло хмарину, –
Приніс її вітер, підгонив у спину.
Стомилась, заплакала хмаронька та
І сльози свої пролила на жита,
На гай, на долини –
Сльозини

Бог підказав мій сенс –
я втілив у слова.
А чи не зрада се?
Чи не мара́, бува?
Отут продовжу я
ці четверко рядків:
– Поезія – моя!
А ви самі́ звідкіль?
Частково

Сич озирнувсь на пломінь ранку в лузі,
калина луснула, привалена крильми,
в очах його по невира́зній смузі
між рос і перевесел бігли ми.

Стерня гаряча, як прожогі сльози,
як

Ми побагатшали ще аж на мить,
довгу, як ніч, де зірки – поцілунки,
кожне з яких через відстань щемить
і залітає у вірші й малюнки.

Як соловіє твоя маєта
у говіркому гіркому

По черзі зупинялися годинники
у теремі, де мешкали годинники,
дубові й позолочені годинники,
гранітні й електронні, теж годинники,
мініатюрні і масштабні, теж

Класична риба!
Мовчить навіть на гачку.
Мудрості глиба!
Хвала болючому мовчку.

У хлопчика Чухмарика
ми бачили ліхтарика.
Він чомусь вночі не спить,
щось під носа гомонить,
лиш – з-під ковдри крадькома
блимне світло – і нема.
Заспокоїться на мить