Різдвяні

Як іронічний натяк,
Без табу
Черстві слова посипались потужньо.
На толерантні, витончені дні.
Скривилось сонце.
(Випрямилась мужньо).
І електрично спазмами

Як на жовтень, сипались зірки.
Хтось трусив сузір’я навіженно.
Врівноважились небесні терези,
Нагойдались вволю каторженні.
Все тремтіло і кружляли дні,
Збунтувалися нічні

Персона нон-грата,
Людина без мрії –
Думки не логічні,
Слова, що повії.
Закусює чаєм
Дешеві цукерки.
Плітки додає
У чужі табакерки.
Табу анонсує
З позиції

Поговоримо поглядами – не словами.
Можна ближче і голосніше? Аби розширити
безкінечність потаємного. Ніби ніша
імпровізованого діалогу
(в чотири руки по клавіатурі)
вкоротила

Велетенські осики –
Листаті гіганти,
Повні пригорщі сліз,
Зорі, як діаманти
Де-не-де, з-поміж трав,
Знову в небо злітають
У фіалкових обріях
Ніжно зітхають.
Як в

…і рвалось намисто із ягід,
дзвеніли-гуділи цимбали,
хмельні вибивали каблуки,
сопілки ігриво співали.
Молилось калинове листя,
по струнах натягнутих сонця,
ти маревом йшов

Крислатий дуб сховає від дощу,
І прошепоче нам “люблю” осіннє листя,
На горобині птахи зайнялися
пекельним спогадом. Та я їх відпущу!
Нехай летять в безмежність наших

…пальці легкі як калинове листя,
в обіймах останніх сьогодні сплелися.
Палають рум’янцем цілованні щоки,
Ти поряд. Ти тут. Та це лише “поки”.
Історію вічну “про тебе – про

Цап-царап,
лізе краб.

Клешні вперед,
дере-дере.

Я його не бою-ю-юсь!
Тпрусь! Тпрусь!

Хить-хить –
повітряний змій
летить.

Виль-виль-
хвіст торкаоься
хвиль.

Бпим-бпим –
і я полену
за ним

у небо блакить:
хить-хить.

Принеси мені пригорщу
теплого сонця
і стане затишно,
і запахне любистком день,
напевно, завтришній.
Принеси мені пигорщу
ніжних мрій
я їх плекатиму
і неначе в

У нас буде дуже затишно,
Сонце схилиться до заходу,
Мороз пензлем замалює
На вікні вчорашній день.
Запалають сухі дрова,
Полум’я те кольорове
Іскрами нам заспіває
Ще

Одягнула вінок із пташиного пір’я
сукню прозоро-білу,
насвітанку, розкинувши руки тендітні,
у блакитне безмежжя злетіла.
І посипались сльози на землю дощами,
насінням рослин

…то був танець химерної тіні,
що тремтіла листком осіннім,
її очі, немов, голосили й, ніби, били
жалом осиним.
То неначе в минулі століття
ти ішов розміреним

Пережили і сто морозів,
пережили і сто віків –
на тій тринадацятій дорозі
чорти зустріли відьмаків.

Чорти сиділи на хрестах,
мотаючи ногами час –
на їх покручених

Любов напала навесні –
Як Божа кара.
Писала кров’ю по вині
Сумна і кара.

Здавалось – чесна, як вогонь,
Як вітер – гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.

Ліпила

Над вікном щербатий Місяць плаче.
Сам не знаю, звідки ця журба…
Чи пропив те, що мені призначене?
А чи серцем без вісті пропав?

Може, чорні очі засмутили?
Може, сиві крила

Зорі падали так, як в могилу монети і люде.
Кров, розбещена слізьми, блищала, немов фольга.
Птахи брали на гнізда волосся твоє, а груди —
На сніги, на своє безголов’я моя

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

сплітаються пальці сплітаються очі і голови
на стоптаний пляц виповзають картаті слова
а ми залишаємось голими голими голими
ключиця сідниця коліно кулак голова

ховаємо очі за