Різдвяні

Прокрались злодії до хати,
Де жив невизнаний поет.
Речей украли небагато:
Ковіньку, ручку, амулет
(Для музи треба й амулетів…),
Одеські джинси і блокнот, —
А в нім, а в нім

В однім-єдинім екземплярі
Живе на світі опус ваш —
А вже в редакції сказали:
— Ще б треба зменшити тираж!..

Написав поет поему
(Міг би, міг би і роман!)
На одну сильненьку тему,
І герой там — Дон Жуан.

Там така любов гаряча,
Сексу вдоволь там було!..
Ну а вдома жінка

Украй знервована душа
Таких порядків не приймає:
Іде інфляція вірша —
Ціна ж на збірочки зростає!..

Допивши смачно келиха,
Спить критик Гавгавгав:
У склянці штучна щелепа,
І окуляри зняв…

Це все не мало б значення,
Та в опівнічний час
Підкрався лірик,
Свячений
Тим

Одне й те саме крутить, знай,
Лишень замов — готове ментом!
Йому хоч голову зрубай —
Ще кращим буде рецензентом…

— Чом щасний усміх на лиці,
Так, ніби став цареві сватом?..
— Ловив я вчора окунці
В одній ріці з лауреатом!..

А в цього лірика — жнива:
Мах-мах — вже й твори уготовані,
Їх віршами не назива,
А так лиш — «вироби віршовані»…

Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
а в тому лисі, темнім лісі,
де хащі майже непролазні,
той пада в грязь, той лізе в князі,
той на осичині

Червоніють снігурі
На снігу під липою.
Йде в кожусі Миколай,
Аж сніжок порипує.

Зупинився у дворі,
Розв’язав торбинку,
Нашій бабі сніговій
Пов’язав хустинку.

Зима відступає.
На вулиці мокро.
Іржава бурулька
Висить,
Наче морква.

Від променів сяє –
Поглянути любо,
Аж сонячний зайчик
Облизує губи.

Рогате козеня
Зустріло кошеня.
Стояло, поглядало
На вуса і на ніжки,
А потім запитало:
– А де у тебе ріжки?

Попаслося на луках
І все шукало друга.
Напитися

Де правда понад креш, де обереги сиві,
Де ваблять обшири палання і снаги –
Ти віриш – та зважай: боги такі злосливі,
Неначе ми для них одвічні вороги.

Так, ми сотворені із

Я творю свій ковчег, я тешу, я гемблюю колоди,
Я ладнаю вітрила, у них вже лопочуть вітри,
Я чекаю біди: ось нахлинуть погибельні води,
Я вже чую гризню:
– Нас бери, а отих не

Знову доля карти розтасує,
Знов затьмарить лихом геть усе…
Він же знав, Отець, що жертва всує,
Смерть страшна – а людство не спасе.

Він іще озлобиться, накличе
Війни, мор,

Скільки змарновано в тузі й печалі,
Скільки пішло вже із вітром і з димом:
Тільки що й треба – бути звичайним,
Тільки що й треба – бути щасливим.

Тільки що й треба – праці до

В царстві суєтної благодаті,
В царстві правдожерства і бридні –
Дід казав: – Ми розумом багаті?
Прикидався, внучку: ми дурні!..

Ти прикинься: ваша правда вища,
Ваша мудрість

Заледве влаштувався в барі,
Не поскупившись на хабар.
(Напевно, справа тут в «наварі»,
Бо то був «алкогольний» бар).
І жив привільно років з пару,
Сприймав життя як божий

Невже ніде прискорення нема,
Скрізь діє сила вічного гальма?
Ні, маловіре, ти забув про те,
Що індекс цін —
росте, росте, росте!

Отак би йти і йти за плугом,
іти, зникаючи за пругом,
іти, не думаючи гірко,
що вже позаду світлий день,
і не помітити, як зірка
в глибоку борозну впаде.