Різдвяні

На лезі татар-зілля
Задрімав теплий промінчик
Ой рада, ой рада
Породілля –
Таки хлопчик.
На тополі – дрізд,
Колиску гойдає пісня.
Як багато гнізд,
І нікому не

Ридає день, як горобина ніч.
Навіщо, мамо, познімали
в хаті рушники? Великдень ще далеко.
Ще рано мазать хату.
Ой, тату,
чого душа у вас болить?
Ридає день німими

Раз уночі
до мойого вікна
з’явилась
та й давай
лестом заходити
мов
у тебе щастя невиводне
у тебе мостини високі
під тобою земля нерунтана
а ти такий

Навколо іній волохатий
Гілки мов теремок
тепло парує з хати –
з вивода димок

а дітки поглядають
усміх з очей
може то баба
пиріжечки пече

Ще світ у напівсонні, ще рано,
зовсім рано,
і на моїй долоні
спокійно спить кохана,
немов під колискову…

А рання мурашня
лоскоче тінь вербову
і в річку

Тихо-тихо ллється музика,
і не терпиться душі,
та розв’язувати вузлика
сива пам’ять не спішить.

Чи не знає, що у ньому,
чи злякалася й сама, –
може, в вузлику

Кохана моя, кохана,
ранкова зоря багряна
збудила вогонь на схилах –
і ліс у вогні, і птиці
останні вже таємниці
виносять з вогню на крилах.

Ще солодко спати доні,
ще

Хліб насущний доїдаю,
мертвою водою запиваю,
щось таке з відразою вдихаю,
що на видих сил не вистачає.

А душа до шиби припадає
і спокійно дивиться згори,
як

Тінь-тінь-тінь-тінь плаче в степу полин тінь-тінь-тінь тужить сухий полин полиновий пилок літа гіркота гіркота-а гіркота-а тужно затужить птах шастає страх в очеретах вітер у комиші штопають степ

Вже від багаття – тільки тління,
як те кочівляне томління,
що йде з нажитками своїми
дорогою сліпого диму.
Іде, іде в обітовану,
не помічаючи між тим,
як розсівається і

Хвилі здіймає, струмить блакить,
над степом спекотним плине.
Як соняшник, день стоїть
в мареві по коліна.

Пахне солома (ідуть жнива),
золотою пливе дорога
і жайвір

Куди, й самому невідомо,
ідеш, як по льоду слизькому,
що, прогинаючись тріщить.
А під тобою чорнота,
в якій на мить промиготить
під льодом рибка золота.

Повернеш вбік,

Наш час очей не роззуває, –
Якщо не перший – значить, зайвий.
Але не бійся бути третім
без позолоти і без лаку –
услід за ними йде безсмертя,
а в нього нюх, як у собаки.

Груднево порожньо у кроні
і крона рада і вороні,
що їй накаркати летить
невідворотну чорну мить.

Зігрітий спогадом про себе,
собі позаздриш, юнаку,
Вузенька доля, світ

Господи, який це жах –
все життя не жити – виживати
і на старість з радістю бомжа
жалюгідні гривні рахувати,
прикидаючи: на чарку є!

Я не претендую й на своє,
і мені не

Прокрались злодії до хати,
Де жив невизнаний поет.
Речей украли небагато:
Ковіньку, ручку, амулет
(Для музи треба й амулетів…),
Одеські джинси і блокнот, —
А в нім, а в нім

Допивши смачно келиха,
Спить критик Гавгавгав:
У склянці штучна щелепа,
І окуляри зняв…

Це все не мало б значення,
Та в опівнічний час
Підкрався лірик,
Свячений
Тим

Одне й те саме крутить, знай,
Лишень замов — готове ментом!
Йому хоч голову зрубай —
Ще кращим буде рецензентом…

— Чом щасний усміх на лиці,
Так, ніби став цареві сватом?..
— Ловив я вчора окунці
В одній ріці з лауреатом!..

А в цього лірика — жнива:
Мах-мах — вже й твори уготовані,
Їх віршами не назива,
А так лиш — «вироби віршовані»…