Різдвяні

Ніч зменшилась,
А день почав зростати.
Освячую тебе,
Фантазіє людська!
Та мить і є Дитя,
Якого Божа Мати
Із хмар звільняє,
Мов із сповитка.

Дитина —

То вберу в троянди, то у сажу.
Світло чи пітьма тобі за тло.
А коли ж, кохана, врівноважу
Я в тобі людське добро і зло?

І коли нарешті зникне з хати
Докір, котрий смуток

Коли понад вишками грім прогримить,
А з лісу запахне неприбране сіно —
Я Бога благаю: дозволь хоч на мить
Побачити рідну Вкраїну.

Дітей, що уранці до школи біжать;
Зерно, що

З лісів мордовських знову, як на горе,
Туман повзе — підсинена мара.
Ти вже забрунькувався, осокоре?
Воно й не дивно, братчику. Пора.

Ти змалку радості отут не бачив.
Бо

Іще тоді, коли хлоп’ям малим
Я розпочав ловити слово віще,
Щоб втиснути його в кільце із рим,
Не знаючи, роблю оте навіщо, —

Іще тоді, із босих підошов
Виймаючи скабки біля

Ну навіщо стільки заліза —
Нари, двері, ґратовані рами?
Все одно я зненацька пролізу
Крізь щілину тюремної брами.

Все одно я піду на волю —
Духом вийду, якщо не

Там за полем біля річки,
На засніженій горі,
Морозець фарбує щічки
Галасливій дітворі.
До зеленої смерічки
Погомонюють вітри:
— Ну й бо щічки-полунички,
Хоч на блюдечка

Приїхала доня Оля
З чорним дитинчам.
Батько ледь не збожеволів,
Так ото кричав.
— Звідки? Що за жарти вражі? —
Бубонів под ніс.
— Це з Африки, — доня каже, —
Лелека

«Дурниці викинь з голови», —
До сина батько мовив строго.
А той злякався: «Що ж це ви?..
Там не залишиться нічого!»

— Схуд, осунувся, Матвію.
Що? Поганим був курорт?
— Тільки сексотерапія,
Більш нічого, хай їй чорт.

Захотілось Тоні
Телевізор «Соні».
Потім для Наталії
Чобітки з Італії.
Плеєра Данилу,
Татові — в могилу.

Після фільму Герасим
Щось шепнув Одарці,
Й кума Петра попросив
Випити по чарці.
Аж до півночі пили
Не як в серіалі,
Щось про Тімонса плели
І про Джину далі.
Кум

— Шукай, тату, хутчій гроші,
Бо така новина тут:
Можна втиснутись в хороший,
Тільки в платний інститут.
Все спокійно та без блату,
Не питають про талант,
Баксів тисяча і,

Мама Дмитрику малому
Завдання дає:
— Біжи, синку, до буфету —
Глянь, чи батько п’є.
Від буфету той до хати
Радісно біжить:
— Вже не п’є, матусю, тато —
Він уже лежить!

До рими байдуже мені —
Ні, не вона хвилює вічно.
Хвилює дух, що у вогні
Живе могутньо, вулканічне.

Він сам не відає, чому
Прийшов сюди. де стогнуть люди, —
Де у

Я зустрів її, слизьку потвору,
Між конвалій в росяній траві —
Поміж сосен, що дивились вгору,
Де висіли тучі грозові.

Це була така невідповідність —
Квіти–перли і слизька

Над Україною небо, коване в кузні громів,
Бурями переоране, мов штормовий океан.
Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,
І на козацькі плавні падає чорний туман.

Не застогну

Сорока-кравчиня
Все шиє в кублі,
Бо в мами-сороки
Є дітки малі.
Пошила кофтину
І троє штанят
До свята сорока
Для сороченят.

«Ей мати, мати, не пести так сина!
Бідна на світі пещена дитина.
Бо світ не батько, а судьба не ненька,
Не здержить бурі билина м’ягенька», –
Казали люди, говорили

Коник сів на квіточці
І заграв на скрипочці.
Танцювали джмелики
І смішні метелики.
Щебетав у лозах шпак:
— Гарно як!
— Гарно як!