Різдвяні

Пообідали в ресторані,
Прокотилися на таксі –
Вдосталь ситі і в міру п’яні,
Й, безумовно, щасливі всі.

Ні, ще люблять у нас поетів…
Раз на рік – і за те: “Спаси…”
На

Повернулася Ганна з полону
І привезла в село звідтіля
Сивих кіс жалюгідну корону
І коростяве немовля.
Поселилась у вогкій землянці
На околиці, біля ставка…
Не прощали

Приїхали торби з базару:
Мені дружину привезли,
Дочці – косметику для чару,
Собачкам – жирні, для навару,
Святковосяючі мосли.

Дочка до люстра безупину,
Мов у майбутнє,

Що може бути кращого за чай
Міцний
І ще міцнішу сигарету?!
Живеться добре в злигоднях поету,
Тож «прав» своїх йому,
Державо, не качай!

Найвища честь – загинути в бою
За справді незалежну Україну.
Передчуваю, що загину, – куля в спину –
І не боюсь…
Та жаль свою сім’ю!

Курські грабарі були вродливі,
Матюкливі, п’яні та руді.
Як на повоєнній нашій ниві
Буйно заврожаїло тоді!

Грабарі ставків нам накопали
І льохів для збіжжя, і криниць,
І

Я мріяв померти
В саду України квітучім,
Насправді ж конаю
На гнійнім її смітнику…

Повиють собаки.
Прикормлені мною, –
Від-му-чивсь…
Старці позітхають,
Заривши мій

Отож прокинувся, умивсь,
Сухариком похрумкав,
І… враз мені сяйнула мисль
(Так-так, не просто думка,
А саме – мисль!): «Я єсть народ,
Якого правди сила»
З чужих ланів на

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона: більше того –
Нема й могили маминої…

Наталю, заспівай мені тихцем…
Пісням твоїм, чуттям твоїм так личить
Твоє одухотворене лице,
Твоє, з ікони списане, обличчя!
Наталю, заспівай мені тихцем.
Хоча давно заміжня, а

Електра.
Бронза.
Мармур.
Ряд
Блискучих, пишних колонад.
І з тисяч поглядів — один,
Туди, де він.
І волю всіх взяла одна —
Його струна.
Зникає кін… Тремтять

Заробив на чай і сигарети,
А дружина хліба принесе:
Живемо! –
А деякі поети
І цього не мають.
Натщесе
Творять неоцінені шедеври
В цілковитій тиші-глушині
Не за

То трагедії, то драми,
То хусейни, то саддами.
Видно, час такий…

Кавалерствуючі дами
Крутять в Києві задами,
І втрачає кілограми
Ваня Низовий
(Єсть поет

1
Привіт, мій околишній боре,
Привіт, озер пахучі води,
Знов виходить Ліда Горе
На скрипучі древні сходи.
Перед нею три берези,
І затьмарене сузір’я,
І ще дідом

Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
“Ук-ра-ї-на!”
Щоб я писав у Вічність:
“Україна”…

Не вийшло з мене лектора. Дарма,
Що маю і знання, й переконання.
Однак найголовнішого нема:
Терплячості до псевдозагравання.

Оце недавно, був, агітував
Хохлів любити нашу

Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас не

В огороді березонька баркан оповила;
Чом до мене ти не ходиш, моя Галю мила?
В огороді березонька крій коляки в’ється;
Чом зо мною дівчинонька ніяк не зійдеться?
Ой березка

Три ночі ти, красуне величава,
цвітеш, розклавши на воді листи,
великі і округлі, мов щити,
а серед них хрещатий Лебідь плава.

Як гірський сніг, спочатку ти білява,
а потім у

Спить Вкраїна та руїни
Нові щодень лічить,
Гине слава… та й ту славу
Усяке калічить.

Не вернеться дідівщина…
Нехай не вертається –
За що ж з теї старовини
Святої