Різдвяні

Навіщо я тобі?!
У тебе – муж,
І чин у нього є,
Таж не найнижчий.
Дізнається про наш роман –
Чимдуж
Обох нас, не роздумуючи,
Знищить.
А я не хочу на твоїй

Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!

… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й

А мій вертеп триває і триває,
І, як завжди, вирує череда –
Життя кипить, допоки ще трава є
І в криницях не висохла вода.

А мій вертеп – найкращий із вертепів,
Отож його

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом…

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій

Сіється дощик – роситься
Спріла трава-мурава.
Зріють – на аркуш просяться –
Господу вдячні слова.

Ми засіваєм пшеницею
Дикі в минулім степи.
Щедрою росяницею,
Господи,

Мої коти, мої собаки,
Я вас годую і люблю.
Мої трухляві комуняки,
До вас я сповнений жалю.

Мої поля, мої заводи,
На жаль, ви нині – не мої:
Прибрали без моєї згоди
Вас

Простіть мені, люди, одне
Єдине, що рве мої груди:
Було, цілували мене
Іуди – не знав, що іуди,
Бо щирі, мов діти, були
У клятвено-вірній любові,
А як підросли –

Мине отак з півсотні літ,
І, може, з високості,
З чужих планет, в наш рідний світ
Злетять незнані гості.

Вони свій срібний корабель
Спрямують з небокраю
Не на піски серед

Виганяють доньки з дому,
Проганяють за межу,
Непотрібну вже нікому,
Хоч і рідну, та – чужу…

Катерино, Катерино,
Пралюбов моя свята,
Тополино-сокорино
Зажурилися

Я в Ірпені осіннім ночував –
Блукали тіні в легкім шелестінні,
І їхні відображення настінні
Я шкірою неначе відчував.
Мені було в зимовім Ірпені
Так холодно, печально і

Гоп! – яка раптово екзотична,
Гоп! – яка підскочисто-легка
Україна,
Споконвічна і довічна,
Пе-ре-лі-ту-є на крилах гопака.
Го-па-ку-є-мо! –
Пакуємо валізи:
Хто на

На одну чуттєву хвилю
Налаштовані два серця –
Є про що поговорити
Тим, хто в юності любив.

Сива дівчино, на мене
Посивілого, не сердься,
Що щасливими обох нас
Хоч і

Мав рацію Іван Мазепа:
ми славу плутаєм з неславою,
ще й кажемо, що ця халепа
чужою наслана державою
на героїчних нас, умудрених
великим історичним досвідом…

А з

Маківкою пишною в городі
Ти буяла в місяці маю,
А під осінь,
Всупереч природі
(Плакатись про це сьогодні годі!),
Будяком сколола всю мою
Душу,
Оголивши при

О як мої коханки постаріли,
Ті, що горіли зорями вночі
І гріли душу!

Попелом в печі
Амурні стріли стали
Й догоріли
Свічки весільні…

Жодної свічі!

Стриб,
Скок,
Стриб,
Скок.
Біжить,
Видзвонює
Струмок.
Привітався
Із
Вербою
І
Подався
Стороною
До
Маленької
Вербички
Понад
Поле

І раптом — де не взявся шпак.
— Хапайся за крило!
Коли літати вмієш так —
Куди тебе несло?
Спустився долі з горобцем.
— Сідай, літун, спочинь! —
А той йому пищить на це:

Жив горобчик у садку,
Гарно жив!
Знав він пісеньку таку:
— Чив! Чив!
Мав він шестеро братів,
Забіяк,
Але всіх по черзі бив,
Та ще й як!
Мама плакала весь час:
—

– Лапушку Грицька убили
На суханівській гуральні,
Освіжили і зварили,
Й спожилИ тихцем в їдальні!

– Ні, сердегу зарубали
На Любимому… Ночами,
Коли всі повально