Різдвяні

Розкотисті, згучні сигнали…
Вщухає грюкіт фабричний,
Обезлюднілі квартали
Скипають гомоном зичним.

Вщухає грюкіт фабричний,
Людніють сквери й майдани,
Скипають гомоном

Чи осінь, чи старість, чи просто утома
І тіла, і духу – одна лиш задума
Іще не втомилась. Сидиться удома,
Як досі ніколи. Тягучі, мов гума,
Хвилини, години – доба за

Промиготів, неначе зайчик сонячний.
Розбився келих мій – вино розлито…
Пусте, що завтра буде, а сьогодні ще
Для нас, кохана, тчеться наше літо.

Заосенілий світ заполонить зіниці

Запрошуєш у гості,
А сама
Мудруєш, певне:
«Ні, таки не прийде, –
Вчепилася руками обома
За нього доля;
Висмоктали прийми
Із нього відчайдушність;
І

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
“Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу,

Молодиця – поріддя враже! –
Присусідилась, присмокталась
До моєї щоки і каже
(Маже маслом!),
Що закохалась
В мою лірику
(«Кожне слово –
Наче сповідь душі

На тлумнім роздоріжжі
Вселюдському,
В громовищі всесвітньої
Грози
Ридає жінка:
Сіль її сльози
Сьогодні не потрібна вже нікому!

Осінь осіняє синє
сивою осмутою осоння.
Сонях закоричневів. Осілось
складене в стіжки присохле сіно.

Осеніє. Снять оспалі ості
овсюгів і стиглого осоту.
Осьдечки ще й оси

І канула епоха листування.
Як мовиться, у вічність.
Телефонні
Уривчасті розмови,
Спілкування
По Інтернету –
В нинішнім бездонні
Провалля бездуховного –
Не в

Ні, не можу спокійно спати,
Бо в Луганську – свої Куропати,
Бо у кожній третій сім’ї –
“Вороги народу” свої,
Бо і я у своїм роду
Отаких “ворогів” знайду…

В голові –

Я знаю:
Закінчиться буднем
І це несподіване свято.
І замість вина в мою чашу
Наллють гіркоти… гіркоти…
Які незворотні ці втрати,
І як їх багато… багато…
Була в мене ти

Мене повчали графомани
Ще сталінського вишколу:
“Ти не висовуйся, Іване,
Бо ж вік закінчиш “вишкою”…

Мене громили критикани,
Породжені “відлигою”:
“Засунься глибшенько,

Вийшла книжка – а радості мало
Й для родини нікчемний “навар”:
Кусень сала придбали,
А сало
З’їло авторський мій гонорар!
Не дивлюсь, як було, гонорово
На оточення –

Спекулюють на цінностях віри,
наживаючи капітали,
лицедії і лицеміри,
маргінесові чинодрали.

До Господнього до престолу
пруться скопищем – хитрі й ушлі –
ці годованці

Спасибі, що хоронять поступово,
аби адаптувався до екстриму
й не загубив зненацька вдалу риму,
яку спіймав, мов рибу, випадково
в калюжі каламутній. Чесне слово,
я радий

Наша глиняна хата солом’яностріха
Смертю Сталіна не переймалась нітрохи
На краєчку села, на закрайчику лиха,
Відокремлено від світової епохи.

В сніговій кучугурі, при теплій

Скільком брехунам ти повірила, мамо,
В наївності щирій своїй?!
І ці,
Що прийшли в результаті майданної драми
(Вже ніби й свої!), набрехали так само,
Спалили дотла помаранчеві

Навіщо я тобі?!
У тебе – муж,
І чин у нього є,
Таж не найнижчий.
Дізнається про наш роман –
Чимдуж
Обох нас, не роздумуючи,
Знищить.
А я не хочу на твоїй

Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!

… Шпанські вишні густо розрослися
На руїні. Лиш надходив ранок.
Сонцю усміхалися крізь листя
Карі очі перезрілих шпанок.

Нашу свіжовириту землянку
Прикрашали соняхи й