Різдвяні

Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди

Щасливий, хто усім покірно б’є поклони,
Кого звеселює шампан чи самогон,
Хто поважати звик накази всі й закони,
Кому святинею запльований притон.

Не спинять ніг його і сторожкі

Монокль, нове авто, шампан, рої кокот,
Шамбр-сепаре, квітки, м’які фотелі,
Гаванни аромат, слизький, нужний бо-мо,
Розбещених субрет безглузді трелі.

На місті теж услужні

Історія мчиться як скажена…
Гарсон! жвавіше став шампана!
Читав ти ноту Чемберлена?
Кінець! пора гукнуть: Осанна!

Ще місяць-два і, наче в казці, —
Степи, ліси, заводи й

Потоки світла ллють вітрини,
Солодку млість струїть Джаз-банд;
Палкий, муштрований мустанг,
Хвилює ніч вакхічним ритмом.

Неугомонні, стрійні маси…
Якісь химерні

З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна,
Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де,
А він уже ступив ногою у стремена,
І кінь його баский вже гривою пряде.

Лишилася сама,

До яру підійшли, і одностайні тіні
Погнулися від їхніх тіл назад.
Риплять вози, ладнаючись у ряд,
Колеса грузнуть в глей в понурому рипінні.

Поволі родяться слова нічних нарад

Перечорніли голуби
на воронів, а ті обсіли
всі видолинки й пагорби –
зелені скльовують посіви.
Журба сивіє по гульбі,
всепокаянні сльози сіє,
і виє в газовій

“Мечі перекуємо на орала…”
Уже перекували
Й віддали
Сусідам на потребу –
Їм все мало,
Отож взяли:
“Обійдуться хохли!”.
А я к мені, скажіть, перекувати
З колгоспника

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нове пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми

Вимирають поети, як мамонти,
В цій мерзоті чи мерзлоті…
Та невже, Україно-мамо,
Ти
Їм такого бажала в житті?!

На-здо-же-ни!
Мені уже піввіку,
А за піввіком “хвостик” миготить…
Люби мене на заздрість чоловіку.
На ревнощі йому –
Нехай не спить!
Цілуй мене, милуй мене,

Я з геніями пив і похмелявсь
З пігмеями, не вартими уваги
Моєї… Часто-густо помилявсь
В оцінках: хто є геній, хто пігмей…

Вони мене обходили в кар’єрі,
Служили вірно владі

Не викроїти путніх рим із суржику,
що зріс на пустирі заматерілому
і нищить мову, долею нам суджену,
з якою ще до волі не дозріли ми.

Умовною якоюсь напівмовою
силкуємось у

У сині шиби сонно грюка
Гіллястий вітер,
І пилюка
Їх запорошує –
Сльоза
Сповза,
непрошена,
по сині,
Мов павучок по павутині
В передчутті,
Що йде

Ми блукаємо довго по світу,
Доганяючи в вибалках літо,
Пил ковтаєм в далеких дорогах,
Оббиваєм дубові пороги.

А оглянувшись згодом, зимою,
Помічаєм за даллю-югою,
Що

А гострозоре, мужнє покоління
Уже зросло на молодій землі.

П. Филипович

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії

Геть, недоречні, облудні маски,
На світло злоби й злодійства скази; —
Не нам зносити довше образи,
Не нам в опришків прохати ласки.

Серце бунтує: Заліза! крови!
Сідлайте

Гартованих рамен ритмичні, гострі корчі,
Симфонія гудків і махових коліс,
Хвилясте полум’я між димових завіс,
Удари молотів дзвінкі, доцільно-творчі.

Тужавіють в огні титанів

Ідуть літа… що раз лункіще
Пісні юнацьких поколінь:
І тільки ще на цвинтарищі
Минулих днів холодна тінь.

І тільки серед сонних мурів
Старих церков і синагог
Хрупкі,