Різдвяні

Катерині

Кучерява вродлива дівка
Заманила мене сюди:
Звалась вулиця – Кучерівка,
Кучерявились тут сади.

Дівку звали Катюша, Катя,
Як у пісні із тих

На все життя горбом своїм недужий…
Коли просив хоч крихітку любові,
Від мене відверталися байдуже:
Мовляв, навіщо нам такі убогі?!
І я носив любов свою велику
В душі

Любі ровесниці – сивокрасиві дівчатка,
Як ви змінились! Та я все одно впізнаю –
Час невблаганний
Не вивітрив пам’ять мою,
Не запечатав чуттів моїх семипечаттю.

Тоню-тоніно –

Хто читає сьогодні вірші,
Крім самих віршописців?

Я пишу особисто для себе,
Щоб очистити душу від сумнівів,
Компенсуючи спілкування
З дефіцитними однодумцями.

Відчуваю

Хотілось – журавля…
О як мені кортіло
Зловити в піднебессі журавля!

Не слухалось мене земне банальне тіло
І смертно так до ніг чіплялася земля –
Вона ж бо не могла свою

Моя несуджена, прощай!
Живи, засуджена до страти
Повільної. Ти мусиш знати
Усе про відчай і одчай.
Не поминай лихим і злим
Пекучим словом. Запечеться
Твій перший біль. А за

Ждемо рятунку навіч і навсплячки,
Як визволу весняних вод з-під криг,
Та й інколи вже раді б з нетерплячки
Вдаватися до ворожить старих.

Щоб чарами зламавши злі

Здається, обдурив судьбу,
Й без тіні каяття:
Відвоював іще добу
У смерті – для життя.

Я цю добу, вважай, прожив
На повен зріст і лет:
Вважай, нікому не служив
І

А у нашому садочку
Квітнуть квіти в холодочку,
Матінка їх доглядає,
В кожний вечір підливає.

Ось стоїть, мов на сторожі
Соняшник стрункий та гожий,
Рожа по драбинці

Матінко моя єдина,
Ти для мене цілий світ!
І хоч я мала дитина,
Хоч мені лиш кілька літ,
Та тебе, матусю мила,
Я кохаю над життя
І бажаю: будь щаслива,
Наче квітка

1
Після боїв – руїна.
На руїні –
Недобитки
З козацького обозу.
Ще сотні літ
Нікому в Україні
Не вдасться
Зрозуміть
Метаморфозу:
Чому в руїну

Експонат заклятої епохи
все затьмив собою,
і в музеї
курять фіміам і ллють єлеї
псевдонауковці-скоморохи
Сталіну…
Дістали до живого,
рани знов роз’ятрили болючі:
як

Борова в борах петляє,
Заривається в траву…
Хто природу полюбляє,
Той спішить на Борову.
В будь-яку незимну пору,
У всілякий час доби
Виростають серед бору
Квіти, ягоди,

Над Супоєм насупилась доба
Невпевненості лячної людської.
Супій прадавній,
Ти хотів хіба
Дожити до сучасності такої?
Віками плив – надіявся, мабуть,
На українське щастя

Снується Снов – блакитна нитка
На полотні поліських нив,
Це ж полотно з любов’ю виткав
І ним все людство полонив
Народ козацький, хліборобський…
Із віку в вік снується

Срібноплескітна, чудесна,
Кригоскресла – бо ж весна! –
Вся блакитна, аж небесна,
До Дніпра тече Десна.
Мимо сіверського града
Літописної краси,
Де княгиня юна,

Те, що вигадав я знічев’я-
Все збулося. І ти – прийшла,
Зруйнувавши мене дощенту,
Розрівняла і возвела
На руйновищі новохату,
Новодушу і новобіль,
За витрату немоїх

Яка любов – кожнісінька клітина
Пронизується болем до кісток!

А там,
де був калиновий місток,
Тремтить лишень тоненька павутина…

Не судіть за печаль і зневіру,
За мої невідкличні жалі, –
Видно, Бог мені визначив міру
Непосильних страждань на землі.

Що ж, я маю гріхи і провини
І не встигну вже їх

Найвище право: жить відверто
Серед людей, на видноті
Й з високим іменем померти
На безіменній висоті.
Померти й знову відродитись
В піснях, у споминах, в синах…
Вітчизні