Різдвяні

Пересіваю через мислей решето
Все, що торкалось, привабляло ближче, —
І щось мене по імені перешептом
Недовідоме зустрічати кличе.

І вийшовши за голосом із натовпу,
Із

Злющить під кроками по тротуарі
Дощу ранкового невгавний плюскіт,
Поприглядалися світла ліхтарні
В асфальтної вологи зимнім люстрі.

Над площею — Різдва реклямний янгол,
У

У леті снігурок, в дитячім лепеті,
У променях, що грають звідусіль,
Вчуваєм провісті ясні і трепетні
Веселиків, і весен, і весіль.

Вгорнувшися в імли лелітне плетиво,
В

Свят-вечір був: у зблисках скла і світла,
В розспівану зодягнений колядку.
Дитяча втіха щедро мерехтіла
Барвистим станіолем чоколядок.

Попригасали свічечки

Усе — мов на старому мідериті:
Віконця чорнокуті — навстіжень
З каплиці манастирської відкриті
В рожеву далеч яблунь і вишень.

Зорить з ікон в роздолля неокрає
Володар добрий

Різкими карбами чекань позначено
В щоденнику моїм самотні дні —
І померком вгорнулися неначебто
Холодні ранки й полудні мені.

Під непогожими розлуки зорями
Тріпоче крильми

Добрий дядю-місяченьку,
березню буйноголовий!
Одягни весну швиденько
у жупан її квітковий!

Часу березень не гає,
гонить холод,
ломить кригу
і підсніжкам

Увечері, присівши на ослоні,
Тебе у хустку теплу обтулю,
І казку започавши, напівслові
На мить знетямлюсь, обірву на: лю-.

Згадки роздзвонені у серці лунко
П’янким вином нам

Коханій Ніль, як завжди в 10-те листопада 1967

Холонуть ночі й дні, примерзли хризантеми.
Стежками осені неквапливо ідем ми —
Між листям і людьми загублені й чужі,

Коханій моїй, солоденькій Ніль в день янгола на 10 листопада 1964

І золото й багрець, барвиста буря листя —
І знов пишу листа в десятий падолиста,
Дошукуюся слів, визбирую

Коханій моїй Ніль на 10 листопада 1961

Замало слів, щоб висловити те,
Чим серце повнилось у дні колишні:
І щастя й радости проміння молоде,
Рожеве квіття яблуні і

Вже не чекаємо визвання й вислави,
Не запаморочує нас успіх гордий,
Далекі нам похвал високий вислови,
Що хтось навмань улесливо говорить.

Воліємо, примощені на

Вбирається в багряні барви грядка,
В мальованку із айстер і шалвій,
То криється у мряки срібні рядна,
В дощу і мли скуйовджений завій.

Майнули з вітром у польотах

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж

Вже мені й не страшно помирати
(Бажано, щоб посеред весни):
Хай зрадіють “генії”-кастрати,
Що я місце, зрештою, звільнив!
Я ж такий – нічого не жалію:
Поступлюся й там, куди

Хочеться легко зітхнути,
Скинути з себе тягар
Матеріальної скрути,
Зривів душевних і чвар;
Легко зітхнути і – жити
Так, як дано від богів:
Пити, любити, творити
І не

Катерині

Кучерява вродлива дівка
Заманила мене сюди:
Звалась вулиця – Кучерівка,
Кучерявились тут сади.

Дівку звали Катюша, Катя,
Як у пісні із тих

На все життя горбом своїм недужий…
Коли просив хоч крихітку любові,
Від мене відверталися байдуже:
Мовляв, навіщо нам такі убогі?!
І я носив любов свою велику
В душі

Моя несуджена, прощай!
Живи, засуджена до страти
Повільної. Ти мусиш знати
Усе про відчай і одчай.
Не поминай лихим і злим
Пекучим словом. Запечеться
Твій перший біль. А за

Ждемо рятунку навіч і навсплячки,
Як визволу весняних вод з-під криг,
Та й інколи вже раді б з нетерплячки
Вдаватися до ворожить старих.

Щоб чарами зламавши злі