Різдвяні

Спокій надпрестолля; ставить вечір
із берез потрійний огник:
ближько при глибизні перетечній
озера, що згортки гонить.
Острів — пламенне вітрилля! чисте;
з берегами: мов

Догримить, обернеться і збрижить
кожну скелю, від порогів:
грозова біда, сусіда рибі —
вдаривши в обрив надгробний…
Знов надходить нижче від петуній,
важкістю хмарин по

Тяжко блиснув — очі фіялкові,—
бровами поворониться:
океан! гілками речі змовкли,
й спломенить глибинна скриня.
Подає сторожа знак тривоги
про акул: вовків

Звихриться до скроні стиглий легіт,
як від десятини жита —
з безнемірних звалів! чи полеглі
зорі? синь могил снажиться.
Щогли дня — світке вітрилля склонять,
бігши, між

Відчужилося! в обніжки крабів;
тирсою з покосу пінить.
Зверх, мов на руїну хмари, справді,
кидає огонь полинний.
Дужно звалює дзеркальні двері,
палячи з віконня синість.
І

Ти далеко! без межі; все — щезло,
що лилося в синій ірис.
Ні вікно не сплачеться до зелок,
між дощами, до сумирних.
Від руїни моря сивий розбіг:
піниться в сувої відгрім.
До

Всі вітрила, місяцеві свідки,
з моря звали: в храмний захід.
Зустрічало процвіт серце звідти,
білих яблунь пожадавши.
Взнало? — дріт, на згарищі ясмину:
роки прив’язав: як

I
Молитися тобі: цвісти, кохати —
Отак, як я молюсь зірниці ранній,
Коли душа росте, цвіте на грані
Дня й ночі — в тайни повних і багатих.

Імла світанком із низької

I
І знов — весна… Вже нарік двадцять літ
Минеться з часу, як весняним шумом,
Невтишним гулом у серця хлоп’ячі
І в вікна шкільних заль в Народнім Домі
Прорвався так негадано,

Крізь ліси спроміниться всесильне,
сходячи, де цвинтар гір:
серце світочеве! звати встигне,
хто крізь морок озвірів.
Нетрі — як глибинна нерозрадність,
хоч потоплено в

В тіні хрестика і м’яті рівна,
для чужих очей нечаста:
мов сестра потокові! доріжка —
через серце звіку стала.
Так до вогнеруких, біля неба,
ясенів та брамок бору —
молода

Як кого нападе блуд, нехай згадає,
в який день було Різдво, візьме
землі з-під ніг і посипле собі на голову.
З “Українських приказок” Номиса

Взялися блудом дні мої й

Рано в неділю зелене вино саджене
А в неї
Стратили літенько гречнії молодці
За неї.
Із колядки, що її співають вдові

Займаються вогнем, горять дерева
одне за

Вінок сонетів

І
У день весни, під образом Марії,
Травневої неділі — світанні,
Дзвінка й рожева, наче промінь ранній,
Лелітна і тремка, мов приторк мрії,

У

Стала в лазурі туча,
туча чорнокипуча.
Як корабель — загриміла, заплакала — як немовля…
спочуває їй земля.

Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,
порозбивало, в

Рід не знає в смертницькому крузі —
дня найтяжчого зідхання.
Дух над перекладиною, в зустріч
болю: до хреста стенався.

І розкрилля з неба голубині
в жеврій світотвір

Чудо! проти помети безсвітанних
криводумів; чаша — чудо:
що любов подужує ненависть,
звучи в церкву многолюдну.
Свідчена через очиток свічки:
в храмі, стінами — без

Монастир сузір’їв: став — надсвітець:
ми в недолі заблудили.
Ясен жде, як ченчик; заповітне
море рветься в брами блідні.

А, під кручами, чи знов побачу,
хоч би привид над

Три роси обіб’єш,
Три криниці вип’єш,
Здійсниться наша мрія —
Станемо на вогненного змія! —
В. Свідзінський: Баляди

Колись — за семи ріками — уранці
цвіла

— Ти бачиш на сході вороних коней,
Повкриваних древніми паполомами,
Як виринають із сивого мороку?
Будуть тихо назад брести,
Будуть тебе везти…
В. Свідзінський: