Різдвяні

Не пальці блискавок, до божевілля,
півмертве листя рвуться брати…
То — хвиля! то звістками найбіліша;
від неба світлота в поради.

Добризкано і жеврій: понад горе,
де ми

Від гір — мовчання в багрянизні димній;
і відклику твого нема.
Самі світила звістяться в долині,
бо кожна грядка їх прийма.
В неземності граніт куріє з мряки:
між грозами —

У бурях так і ясенам не впасти,
як це безоднею заграє.
Не ми,— дві чайки! не човни рибальські,
злетіли над каміння крайнє.
Під хмарами, на дві прадавні палі
пристали з

Хмарніє море, м’ятністю примітне, —
і вітряться від плаття згортки.
Як спомин, рано полум’я тектиме:
як мармур (арфний лебідь гордий).

Тобі до стрічі кораблі в затоці
хустини

Біжить: безумно щире, з надбережжя
дошелестіти в груди хоче.
Привітно й любо! мов твоя безмежна
до мене загадка дівоча.

Не вистигне, як трави зором гріє,
а в ігри тінь

Піски, струмуючи, аж димно — мертві:
по незабутих по слідах.
І згода в нас; але примари нетрів
на грізних островах сидять.
Що сплескує зміїсто з неспокою,
примириться до ніг

Поволі мерхнути в провалля пада,
а пораділо нам, як світло.
Малює мла в доріжках виноградна;
ви, щільники жаринок, стійте!
Бо все відходить, як прощання мертве,
й листки з

Приходять башти в хмарах висвітущі;
їх океан собі відтворить.
Він і листочки хвиль з пісками сушить,
він — яблуня! і нетурботний.
Аж під коріння впала скриня ржава
з

Довіє: ніби синіми смичками
з відради скрипалі докличуть.
Жоржинну зоряницю й ми чекали,
біля хатинок предковічну.

Збілівся океан, котивши рокіт,
мов кожна вицвіт вишня

Де — щастя сну? вікно читає Тору,
бо вже видніє семисвічник.
А смутно, бо ні голосу! прозору
сльозу діжди, що вжалить міцно.

Будинки ночі в скорпіони корчить
по щілинах біда

Все наростає розбиття тривожне;
все збіднюється квіття любе.
А вибухи глибин минуться може? —
хоч море, як пожар, хвилює.

Розвинув досвіт корогви роздільні,
з благословення:

Це — потяг срібла перекине з бігу
і спалить на піску: в кипучість.
Тоді мелодію ланів побідну
пограє, мов рояль найдужчий.

А птиця промені шовкові звірить,
на кросні між

О молодість, палання келех свідчить,
де в сутінку—драконня глибне.
Але галузка волі вся навіки
тебе кохає й не загине.
На зривних межах океан і в змісті
блаженному: мов кобзи

Пораненого крик у чорнім зіллі;
так покривавить горе сонця
(де ми сповидний скарб не розділили!) —
по глибині води внеслося.

Куди не глянути: мов клятва мертва;
дохлюпає під

І.
Чи звісткою живою знов прилине
вітрильце — як від тебе хустка?
Довір’я колосків біжить поклінне,
а води болем не зметнуться.

Що зміна вірна, ми пізнали з бризку;
як

Як небо промовляє про безвинних! —
від чаші сонця скрізь говій.
Ялина — сосна і при ній барвінок:
неначе знаки в корогві.
І знов розкрилюється голуб мовчки;
любови промінь до

Чого темніти, острове чаїний,
при хвилях зривного нещастя.
Єдина — скриньку сонця чи відчинить,
і спогад про любов допрясти?

Вітри, сопілочками болю чисті,
жаліються, від

Від серафимового від крила
прилебедіє всюди світлість.
Та полум’я: щомрію розділя
й хвилює в серці кожен листик.
Посвітить музика — зориста пір’ям,
по східцях моря

В далечині живого світла, скарбний,
кораблик мріється без мови.
А на пісок, серед наміння кари,
помшілого мороз листкові.

Спада, мов з крейди, сплеск! по надбереж
проти

На гори — хуртовиння непроглядне;
як при тобі: в ліси набігши.
Безумний сніг під похорони вдягне
ялини, звівши в світі білі.

Перелітає в поспіхи сипучі,
коли сховав ключі від