Різдвяні

То жайворонки моря сірокрилі:
перебіжать, пісок сточити.
І мушля сиві гуркоти відмірить —
до слуху принести врочисто.
Чи з полинами в райдужину шибку,
задихавшись прибій

Знов — море: грозові мечі до дзеркал
згостривши, в стихарі збіліє.
А милосердя лілія далека:
де світло стріхи голубине.
Знов — море: переймає пряжу тучі,
в пломінній силі, ніби

Як хрестик від грудей, скарбчинка рідна:
злотіє колоскова щирість.
Бо, серцю найсвітліша! вже дозріла —
в блаженній жертві всіх примирить.
Нам виблагана; бо шалені

Завіяли негоди й полонили
в біду кайданів олив’яну.
Як привиди німі — від скель ялини,
що натемніли проти лану.

Дощина: в погримучі грозки звідси,
блищить, від повноти

Печера: в краплях: на тисячоліття! —
збирає розчин та будує.
Аж нанизу і зверху в роги злита,
згрозилась каменизна дуже.
Глибисті ніші виродів морозних,
рудіючи, в ряди

З тривоги зграйки серед скель звістились;
і межі океан розбив!…
і голки блискавок — троянд безлистих —
пронизують імлу з грози.

І вороний, між круки, грім проскаче,
стремено

З села йшли ґазди (блідли зорі
і блід Чумацький Шлях)
— Гей, чий це плуг сьогодні оре
так рано на полях?!

Сіріє хтось на небосклоні,
йде в сяйвах віч своїх.
І ясен плуг і

Глибні води в сутіні могильній:
чи з пожеж?— обвал домчали.
І тонкий, між хмарами, малинник
розбудив холми піщані.

З нього виогнено виноградний
обрис ягоди в завісі.
Чайки

Озеро внизу; а церква біла —
на холмі серед ялин
Луговинки — легіт скрізь обвіяв,
з півдня пасмами льняний.

Далі: димно голубі громади
в дугах поверхами ждуть.
А хвилини,

Віє загадковістю між віття:
в мир — квітинник фіялковий.
І колібрі вдосвіта навістять,
не звучи війни ніколи.
Лютість людську в гробове бескеття
замкнуто на круг

Борозни біжать! мов жар, несучи,
свічені з могил розритих —
молоді вінці та скрізь обручки:
до дзеркалля в красні ритми.
Там і в нас любов коронувалась
досвітами

Довіває, мов димами з грядки
пил красолі, на всемир’я.
Туга самоти моєї в радість —
пориваннями нестримна.

А з орлиного підхмар’я морить
непогода, оком темна…
до розлуки!

Чи синіша ніч: магнітну звівши
силу з бігуна світитись? —
ніж біда в пориви восьмизвірні
звалиться на сиві свитки.

І печаль тоді нечутно стисне,
скине серце! з

З надвечір’я — змученість вишнев’я;
ллється в схрещення віконне.
Морем змірена біда на дев’ять
голубих валів: не змовкне…

а напроти, небозвід відкривши
огністю громів

Дошик сивий: з торбою, мов хмара! —
десь дверима загремить…
просячи хоч крихот, що не стратять
світлости сільських хрестин.

І мольбою покропля пороги,
в сині, з кручами

Море — чайкою піднявши дзьобик,
напилося в сході, в руднях…
празникус з миру! скелю дробить;
гріє дзеркальця надгрудні.

І врожевіла кора берези —
ширена в гаї

Море — як в іконі: неба повне,
чергами світніє в чуді.
Поклонімось, гості всіх часовень,
звідки хресний хід почути.
Творче, із світлиці правди Отче! —
движеш кораблі

Доля найбіліший гнів пророчить,
зводячи долоні з бризку,
де руїну від каміння ночі,
сіру: розпали закриють.

А в сусідстві спочуття кривавне
б’ється з блиску течією…
ні!

Зачервоніли черебці й черемхи,
Черешні й вишні червень зчервонив,
Червінцями багріють оберемки
Червцю і золота пшеничних нив.

У чагарях зелених і черпатих
І спів і чиргіт,

Летять листки пожовклі і зів’ялі,
Летять до ніг і сумно шелестять.
Затих гайок, і верби кучеряві
Пташиним співом вже не гомонять.

А ниточки ясні, срібноволосі
Шепочуть тихо —