Різдвяні

Скопав кріт
Край воріт
Невеличку грядку.
А курчатко
Ту грядку
Засівало просом,
Скородило носом.
Як пололо грядку
Курчатко,
Були в нього лапки
За

У яру, яру
Вирию нору,
Жовтим листям притрушу,
Кукурудзи наношу.
Як завиють заметілі,
Буду їсти зерна білі.
В мене постіль є м’яка.
Не чіпайте борсука!

Ходить осінь за дубами,
Ходить осінь за стогами,
Ходить осінь по покосах,
В пелені шовковій носить
Яблука для мами.

Мама яблуко в долоню:
— Покуштуй-но, доню.—
Що ж,

Де ходила кізка,
Там зросла берізка.
Де ходив цапок,
Там росте дубок,
А де хлопчик походив,
Там високий льон вродив,
А де дівчинка ходила,
Там пшениченька вродила.

Біг струмок
У ярок,
А од нього за крок
Ріс маленький огірок,
І водиця у струмку
До смаку огірку,
Він корінчиками пив
І прекрасно в полі жив.
Жовтим цвітом у

Чук-чук-чукечки, —
Ніженьки чукали,
Чукали на припічку,
На печі.

Лясь-лясь-лясоньки —
Рученьки ляскали,
Виліпили з тістечка

Трави в пояс, земля, як на святі…
Тихо й сонячно на лану.
Над левадою бусли крилаті
Виміряють небес вишину.

Так далеко, так широко й високо,
Так гіллясто колишеться

— Ду-ду-ду,
Чі-чі-чі…
Де ночуєш
Ти вночі?
— Чі-чі-чі,
Ду-ду-ду…
Я ночую
У саду.
— Ду-ду-ду,
Чі-чі-чі…
Од садка
Віддай ключі.
— Чі-чі-чі,

З гілки на гілку
Носить вітер білку,
Не дає упасти
Хвостик пухнастий,
І тому раденька
Білочка руденька.

По берегу світкого півдня рветься
все в повіви: двоцвіття свіже!
Хоч від бурунности морської в ревах —
і мертва скойка крок проріже.
І нив прозорости не перечислить:
виручої,

Від синьої скорботи з моря віє:
в каміння, мов орли, руде.
То може світло хрестоцвітих, вільне,
тебе над вечір приведе.

Біда в жадобі виром не приверне —
ні буревісника на

Не тепле сяєво квіток, пороша
померхтіла при грядках —
і вже нема! від уст твоїх погожа
на світі свіжість приника.

То з ґрунту, ніби думка, невмирущий
вчарує птиць троянди

Знов до хатини, вірної ключами,
вернімся! соняшник досвітній.
А в церкві інші, хто прийшли вінчатись:
мов небу білому в гостині.

Чи з колосками згадку голубою
надземний серп

Немов нещастя — наша стріча ждана,
хоч линув корабель, як сокіл.
Тепло не бризне з серця майорана,
не змовкне океан високий.

Нема коханню ні дороги в поле,
ні смолка не

Не заніміє хвиля в тління смертне;
блакитна ластівка, хлюпоче…
Ми, як потеряні, аж поки смеркне
весь берег — слухали: пророчу.

Та вже калина не прошепотіла
до серця в

Уже розкрилена зоря: в долину,
іконку відкрива рожеву.
Навіки — як дивлюся! як прилину,—
мов променем скувала жертву.
Між нами жарові мечі все гасить
і світить свідчення

Збіліє приструння: міжхмарне, наче —
від кобзи — в пальці сироті.
А чайок горе, з бурі необачне,
різниться й, небеса, простіть!

Не викричано болю: всі заквилять
від моря,

Розвихрені півкружно в надбережжі,
чаїни мчать! мов до святині.
Світнуться сиво: з моря, обережні,—
й з мого нещастя сповістились.

Усім похмурена біда, зібравшись,
ласкав’я в

Від гір — мовчання в багрянизні димній;
і відклику твого нема.
Самі світила звістяться в долині,
бо кожна грядка їх прийма.
В неземності граніт куріє з мряки:
між грозами —

У бурях так і ясенам не впасти,
як це безоднею заграє.
Не ми,— дві чайки! не човни рибальські,
злетіли над каміння крайнє.
Під хмарами, на дві прадавні палі
пристали з