Різдвяні

Як не горю — я не живу.
Як не люблю — я не співаю.
Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я —

Як полум’я.

Я мертвих всіх палю, палю.
Живих огнем своїм я грію.
І як я

Згадувать багато, а писати мало —
Справді до нудоти просто все було —
Примітивна пісня тишину ламала,
І холодна осінь кралася в село.
І тремтіли в мене пальці задубілі,
Як я не

Цвіт в моєму серці.
Ясний цвіт-первоцвіт.
Ти той цвіт, мій друже,
Срібляний первоцвіт.
Ах, ізнов кохана,
Де згучала рана —
Квітне цвіт-первоцвіт!

Слухаю

Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і

Коли в твої очі дивлюся —
Здається мені:
Мов бачу я небо прозоре.
Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять-усміхаються,
Чудові, ясні!..
Ах, очі, ті очі!..

Скажіть мені, добрі люди,
В кого я вродилась:
Що на світі жила мало,
А вже й зажурилась.

Чи вийду я у садочок, —
Важенько вздихаю;
Чи співала б, чи летіла б —
І сама

Надумавсь Вовк, що жить йому погано:
Не з’їсть, не засне до пуття,
Що вік його минає марно,
Що треба кращого шукать собі життя…
Сидить він раз під дубом та й куняє,
Ніхто його

Прийшли попи, диктатори (о сором!), —
якраз всі ті, кого Ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором…
Який

Взяла Орися кошеня
Й воно подряпало їй руки
І сльози падали в онучі
Їх витирав з любов’ю я.

“Чи будеш гнать за ним усюди
І в руки брать це кошеня?”
І відповіло маленя

Скільки хникають вже коханці,
Скільки пишних говорять фраз,
Скільки грошей потратив на танці,
На цукерки кожен із нас!

Скільки меду у кожнім слові
Наточили ми для

Колись я нудилось
У срібнім кайдані;
Розбила неволю
Чубатая пані,
А я на Вкраїну
Тихенько нищечком…
Колись

Я не забыл ее и позабыть не в силах…
Как живо помню я, когда передо мной
Она задумчиво сидела на могиле
И рассыпала зелень бледною рукой.
Мне было жаль ее, как юности моей,
Я

Наступила туча громовая,
Как гора над тихою долиной.
Пролила дождя она обильно,
И гремя, и молнией сверкая.

Дождь утих… А туча уж далеко
Уплыла. И солнце заблистало,
И

По блакитному степу
Вороний вітер!
Пригорнув раз та й подався —
Вороний вітер…

Вийшла жита жати я.
Громова хмара!
Ой не всі з війни додому —
Вороний

Как свободу пленник,
Я люблю наш сад;
С каждою весною
Я ему так рад.
Что ни говорите, —
Всем мила весна,
И в саду, и в жизни
Радостна она.
Соловьи щелкают,
Дышит

Минає заспаная ніч;
Уже на світ благословиться;
Про Новий рік весела річ
От-от усюди розлетиться.

Старий Сатурн не спить, сидить
На перелазі «для параду»,
Де слідом день

Муза, воскликнем мы: — Киев хорош.
      В Киеве — будто в Париже,
Многое, если сумеешь, найдешь.
      Цены, пожалуй, не ниже.
Наш Эльдорадо и мать городов
      Разнообразен

Погас учора день,
Заплакав Рік Старенький;
Сьогодні розсвіло —
Сміється Молоденький.

Старенького нам жаль,
А плакать не годиться,
Бо Молоденький Рік
Почне на нас

Проходят дни печальною чредой,
Все больше, больше их в итоге,
А радостей так мало, боже мой!
И нет конца пустой дороге…

15 липня 1867 рік

Не щебечіть, серденятка,
Мов дітоньки в пт́ашки,
Не збудіте у колисці
Моєї ромашки.

Галю, ось тобі я льолю
З лиштвою пошила,
А тобі, Івасю, пужку
З пужалом