Різдвяні

Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.
Ніч блукає глупа у глухім степу.
Хто там світ протупав — тупу-тупу-ту.
Чи якась почвара, чи якійсь

Не минай з погордою
І не смійсь, дитя!
Може, в тім осміянім
Суть твого життя.

Може, в тім зневаженім
Твого щастя карб,
Може, в тім погордженім
Є любові

Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,
Скрикнути тільки: “Мій раю!” і стратити…
Боже всесилий! Чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!

1905 рік

Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола

Моє перелицьоване пальто,
єдиний мій товаришу незрадний,
ану ж, переповідж мені докладно
про те, що є цей світ і хто є хто —
із тих, кого ти десять років бачило
(чи й одинадцять?).

У безсонну ніченьку,
Де сум — твій товариш,
Скільки передумаєш,
Скільки перемариш!

Всі прожиті радощі,
Всі пробуті муки
Йдуть, мов тіні тихії,
Держачись за

Я блукав містом своєї юності,
марно відшукуючи в нових кварталах
вчорашні споруди, сквери, стежки,
знайому ліпку на фронтонах будинків —
географія втрачена.
Місто покращало й

Ой ти, дубочку кучерявий,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?

Скучерявили густі лози,
Підмили корінь дрібні сльози.

Скучерявили темні ночі,
Зранили серце чорні очі.

Чорнії

Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд, —
Смутнії картини, смутні-невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.
Не став би дивитись, хотів би забути, —
Так сили забути нема:

Чорте, демоне розлуки,
Несповнимих диких мрій,
Недрімаючої муки
І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки!
Буду раб, невольник твій,
Весь тобі віддамся в руки,

І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий, –
Він борозну найпершу проорав.

І цілини великі скиби чорні
Лягли

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.

Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.

Скажіть мені, добрі люди,
В кого я вродилась:
Що на світі жила мало,
А вже й зажурилась.

Чи вийду я у садочок, —
Важенько вздихаю;
Чи співала б, чи летіла б —
І сама

Як не горю — я не живу.
Як не люблю — я не співаю.
Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я —

Як полум’я.

Я мертвих всіх палю, палю.
Живих огнем своїм я грію.
І як я

Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям

І я родивсь у любій україні,
Природа радощі послать мені клялась,
Мені, ще немовляточку-дитині…
І я родивсь у любій україні,
Весна ж моя гіркими облилась.

Весна нам раз

Понад шляхом ночліжане
Чумаки стояли.
Полягали, та й не спали,
Мовчки сумовали.

Небо темне, ані місяць
Не світив, ні зорі.
Поле тихе да понуре,
Як туман на

Десь на горизонті хмара-хустка
Манить в даль, мов дівчина у сад,
І весни такі пахучі згустки
Розплескалися об голубий фасад.

Дні стоять погожі і привітні –
Розтопилося б і

Я не забыл ее и позабыть не в силах…
Как живо помню я, когда передо мной
Она задумчиво сидела на могиле
И рассыпала зелень бледною рукой.
Мне было жаль ее, как юности моей,
Я

Один купець хороший дворик мав.
Щоб де було свій крам складати
Та всякую бакалію ховати,
Він у дворі комору збудував.
Купує мій купець, купує та складає;
Всього багато