Різдвяні

На полі Вовк овечку взяв,
Потяг сердешную в діброву —
Не на розмову, —
А щоб із’їсти: він бажав
М’ясця свіженького давненько.
От взяв овечку, обідрав,
Як знав,
Та й

Там, де гори і долини,
Де гуляє вітровій, —
Там цвіте краса-країна
З дивним ім’ям Сльозолий.
І колись в країні тій
Був па троні цар Плаксій,
Голова його мов бочка,
Очі —

Лисиця десь м’ясця дістала.
Тихесенько прибігла під стіжок —
Ум’яла більшенький шматок,
А менший у сінце сховала
На другий раз, бо нужду знала;
Сама ж спочити прилягла…
Воно

Взяла Орися кошеня
Й воно подряпало їй руки
І сльози падали в онучі
Їх витирав з любов’ю я.

“Чи будеш гнать за ним усюди
І в руки брать це кошеня?”
І відповіло маленя

Хтось гладив ниви, все гладив ниви,
Ходив у гніві і сіяв співи:
О, дайте грому, о, дайте зливи! —
Нехай не сохнуть злотисті гриви.
Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…

Плили

Вода шумує, розлилась,
І повні повіддю всі береги й затони:
З селом веснянка понялась, –
Хати, двори, сади, левади співу повні.

Під спів широкий дівоньок
Сидить над річкою

Танцюють цвітно цілунять тонно
в туніках білих неначе бал
Нагрудять вправо
одгрончить чар
схитнуться вліво
лелійні лі
Плеснуть в долоні встремлять як лані
І знов

Люба подушечко, сестро моя самітненька!
Де мій коханий! Скажи, де коханнє кохане?
О, та й доріженька ж милому! О, та й далека!
Де ж то суденце його серед моря пристане!

Серце

Серце моє тихе,
Пташко полохлива!
Ой про що я народилась,
Бідна, нещаслива!

Людям щастя-доля,
А мені – неволя…
Ні заїсти, ні запити
Бідування-горя!

Дайте мені

Настала масляница — радость —
И нет уж прежней тишины;
Гуляет ветреная младость,
И сокрушаются блины.
           Тогда, в минуты дорогие,
           Глядишь с улыбкой на

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений,

Не щебечіть, серденятка,
Мов дітоньки в пт́ашки,
Не збудіте у колисці
Моєї ромашки.

Галю, ось тобі я льолю
З лиштвою пошила,
А тобі, Івасю, пужку
З пужалом

Як увечері блукаю
По задуманім гаю,
Чую серцем коло себе
Постать ніжную твою.

Чи не твій вуаль се білий,
Чи не тихий образ твій?
Чи се тільки місяць мріє
Крізь

Я із надій будую човен,
І вже немовби наяву
З тобою, ніжний, срібномовен,
По морю радості пливу.

І гомонять навколо хвилі,
З бортів човна змивають мох,
І ми з тобою вже не

Як не горю — я не живу.
Як не люблю — я не співаю.
Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я —

Як полум’я.

Я мертвих всіх палю, палю.
Живих огнем своїм я грію.
І як я

Вон за реченькой, за быстрою,
Лес густой вдали виднеется!
Ах! когда б мне крылья быстрые,
Полетел бы я стрелой туда!

Там, за лесом, есть слободушка,
Не богата, не

Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі. —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!

Знав я, знав: навіки, — промені

Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.

Танцують згуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Я йду. Мій шлях то із костриці,
То із

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.

Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.

Скільки хникають вже коханці,
Скільки пишних говорять фраз,
Скільки грошей потратив на танці,
На цукерки кожен із нас!

Скільки меду у кожнім слові
Наточили ми для