Різдвяні

Ще твої я поцілунки
На устах гарячих чую,
А твої обійми душу
Ще хвилюють молодую.

Серце в грудях ще стукоче,
Мов сполохана пташина,
А в крові жаги й любові
Ще бушує

Ні, такої лихоманки
І в хворобах не буває:
Кожна думка, кожна гадка
Твою постіль облітає.

І глядить, як ти головку
На подушечку зложила,
Як волоссячко із шовку
Твою

А без любові нікуди,
нікуди-нікуди не йди.
А без любові не буде
дороги-дороги сюди.

Приспів:

Рай. Рай!
Рай Кохання.
Рай. Рай!
А не просте

Орли від тебе сонце не несуть,
бо ти забула вже про мене.
До шляху світлість, мов небесний суд,
і крукове крило скажене.
Від тебе хмара в звістках не цвіте,
вітрам — платок

З листка страждання порива краплину,
а груди в свіжості — з вітрів.
Галузки, що в розлуці, не покину;
проти біди її зустрів.

І вже по безконечності відхмарить
холодний

Жозе-Марі Ередіа

В руїнах давній храм на гострому шпилі,
Там незворушно сплять у мертвому спокої
Богині з мармуру і бронзові герої,
Що славу їх гучну поховано в

Небуряне купання і прозірне
на грудях сонця хлюпотить.
Та не діждуся я, душа, що стріне —
відтіль, крім вітру хрипоти…
Він океан вітрилами і крильми
кигучих — крис при

Мережка вимріяна, мов з левкоїв,
твоя — від корабля по східцях…
жорстокий час! відміни час накоїв —
зіниць полуцвітки, всміхніться!

Полуцвітки, в узорах чисто карих,
та не

Негоди: в тінь сподіванку відхилять,
і рані гірко защеміти.
А дзвін рятунку не луна при хвилях
блаженно — в невидимій міді.

Ріллею почорнів, жене в безмежне
проз кручу океан,

Ще води ледве досвіт колихнули
на твій чаїний корабель.
Ні смерть його з жоржинами в минуле —
ні з флейтами не погребе.
Як не замучена земля з посухи:
діждалася дощу на

Небуряне купання і прозірне
на грудях сонця хлюпотить.
Та не діждуся я, душа, що стріне —
відтіль, крім вітру хрипоти…
Він океан вітрилами і крильми
кигучих — крис при

Мережка вимріяна, мов з левкоїв,
твоя — від корабля по східцях…
жорстокий час! відміни час накоїв —
зіниць полуцвітки, всміхніться!

Полуцвітки, в узорах чисто карих,
та не

Негоди: в тінь сподіванку відхилять,
і рані гірко защеміти.
А дзвін рятунку не луна при хвилях
блаженно — в невидимій міді.

Ріллею почорнів, жене в безмежне
проз кручу океан,

Ще твої я поцілунки
На устах гарячих чую,
А твої обійми душу
Ще хвилюють молодую.

Серце в грудях ще стукоче,
Мов сполохана пташина,
А в крові жаги й любові
Ще бушує

Ні, такої лихоманки
І в хворобах не буває:
Кожна думка, кожна гадка
Твою постіль облітає.

І глядить, як ти головку
На подушечку зложила,
Як волоссячко із шовку
Твою

Там, де виріс в лузі клен,
Де ясніє райдуга,
Стільки тих собі імен
Бусел навигадував!..
Став і каже:
— Кле-кле-кле…
Я не бусел, я леле…
Що леле? Яке леле?
Що ти там

Скопав кріт
Край воріт
Невеличку грядку.
А курчатко
Ту грядку
Засівало просом,
Скородило носом.
Як пололо грядку
Курчатко,
Були в нього лапки
За

Чук-чук-чукечки, —
Ніженьки чукали,
Чукали на припічку,
На печі.

Лясь-лясь-лясоньки —
Рученьки ляскали,
Виліпили з тістечка

Трави в пояс, земля, як на святі…
Тихо й сонячно на лану.
Над левадою бусли крилаті
Виміряють небес вишину.

Так далеко, так широко й високо,
Так гіллясто колишеться

— Ду-ду-ду,
Чі-чі-чі…
Де ночуєш
Ти вночі?
— Чі-чі-чі,
Ду-ду-ду…
Я ночую
У саду.
— Ду-ду-ду,
Чі-чі-чі…
Од садка
Віддай ключі.
— Чі-чі-чі,